96

На ліжку лежали дві сорочки, чорний жакет, кілька каблучок і телефон, який вона вперто намагалася не перевіряти кожні тридцять секунд.

Медісон спостерігала за нею з дверей спальні.

— Можна запитати?

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Ти збираєшся запитати, чи я нервую.

— Насправді я хотіла запитати, чи ти плануєш перебрати весь гардероб до нашого виступу.

Скарлетт глянула на неї через дзеркало.

— Це різні питання.

— Але відповідь на обидва, здається, однакова.

— Медісон.

— Скарлетт.

Вони дивилися одна на одну кілька секунд, а потім Медісон не витримала й засміялася.

Скарлетт теж усміхнулася, хоча напруга нікуди не зникла.

Сьогодні вони мали вперше виконати «Не одна на двох» перед незнайомою аудиторією після того, як вирішили залишити в пісні ту саму коротку тишу на початку. Це був невеликий авторський вечір, не великий концерт і не конкурс, але для них він означав дещо більше.

Вони збиралися показати людям композицію, яку досі берегли переважно для себе.

Не тому, що соромилися її.

Просто вона ще формувалася разом із ними.

— Чорний жакет, — нарешті сказала Медісон. — Він тобі пасує.

— Ти впевнена?

— Ні. Я просто хочу, щоб ми вийшли з дому раніше, ніж тут почнеться показ мод.

Скарлетт повернулася до неї.

— А якщо я хочу виглядати ідеально?

Медісон підійшла ближче й поправила комір її сорочки.

— Тоді виглядай ідеально. Але не тому, що боїшся, ніби без цього тебе не почують.

Усмішка Скарлетт стала тихішою.

— Ти завжди знаєш, що сказати?

— Абсолютно ні. Іноді я просто вдаю, що знаю.

— Це заспокоює.

— Я стараюся.

Скарлетт поклала руки їй на талію.

— А ти сама не хвилюєшся?

— Хвилююся.

— Ти виглядаєш спокійною.

— Я вже випила каву. Це не спокій, це кофеїн.

Скарлетт розсміялася й поцілувала її.

— Гаразд. Чорний жакет.

— Нарешті.

— Але сережки оберу сама.

— Я й не сумнівалася.

Вони вже майже виходили, коли телефон Скарлетт завібрував.

На екрані з'явилося ім'я, якого вона не очікувала побачити сьогодні.

Роберт Гейл.

Скарлетт завмерла.

Медісон помітила, як змінився її вираз обличчя, але не запитала одразу. Вона просто поклала ключі на полицю й залишилася поруч.

Скарлетт відкрила повідомлення.

«Мені сказали, що сьогодні ти виступаєш на якомусь авторському вечорі. Сподіваюся, ти розумієш, що такі заходи рідко мають значення для серйозної кар'єри. Ти все ще можеш повернутися до розмови про стажування. Не варто відмовлятися від реальних можливостей заради тимчасових захоплень».

Скарлетт перечитала текст.

Потім заблокувала екран.

— Він знає про вечір? — тихо запитала Медісон.

— Схоже, так.

— Ти хочеш поговорити про це?

— Не знаю.

Скарлетт поклала телефон у кишеню, але майже відразу дістала його знову.

— Річ навіть не в тому, що він не підтримує мене. Я давно знаю, що він не вважає музику серйозною справою.

Вона зробила паузу.

— Просто сьогодні я й без нього не впевнена, що готова. А тепер знову чую його голос у голові.

Медісон не стала казати, що Роберт помиляється. Не почала перелічувати всі кроки, які Скарлетт уже зробила, і не нагадала, скільки разів та доводила власну самостійність.

Вона знала: Скарлетт не потрібен ще один голос, який пояснюватиме їй, що вона повинна відчувати.

— Що саме він змусив тебе поставити під сумнів? — запитала Медісон.

Скарлетт замислилася.

— Можливо, те, чи є в усьому цьому справжній сенс. Ми пишемо пісні, репетируємо, виступаємо перед людьми. Іноді хтось підходить після концерту й каже, що йому сподобалося. А потім я повертаюся додому й думаю: що далі? Куди це веде? Чи не витрачаю я час, який могла б використати інакше?

— А ти сама хочеш повернутися до стажування?

Скарлетт різко подивилася на неї.

— Ні.

— Тоді, здається, ти знаєш відповідь на одне запитання.

— Це не означає, що я знаю відповіді на всі інші.

— Звісно, ні.

Медісон взяла її за руку.

— Я не можу пообіцяти, що музика приведе тебе туди, куди ти хочеш. І не буду казати, що сьогоднішній виступ щось доведе. Але ти маєш право спробувати, навіть якщо не знаєш, чим усе закінчиться.

Скарлетт опустила погляд на їхні переплетені пальці.

— А якщо я колись пошкодую, що не обрала інший шлях?

— Тоді ти матимеш право змінити рішення. Ти не підписувала з майбутнім договір про те, що мусиш залишатися тією самою людиною.

Скарлетт повільно видихнула.

Ці слова не прибрали сумнівів. Вони не перетворили її тривогу на впевненість і не зробили батькове повідомлення менш болючим.

Але повернули їй дещо важливіше.

Відчуття, що рішення все ще належить їй.

— Я хочу виступити, — сказала вона нарешті.

— Тоді виступимо.

— Не тому, що ти сказала це?

Медісон усміхнулася.

— Ні. Ти сказала це першою.

Скарлетт притулилася до неї й на кілька секунд заплющила очі.

— Дякую, що не намагаєшся переконати мене в тому, що я ніколи не сумніватимуся.

— Я б не впоралася з таким завданням. Ти надто вперта.

— А ти надто багато говориш.

— Саме тому ми й написали дует.

Скарлетт засміялася.

Цього разу — по-справжньому.

Вона прибрала телефон у сумку, взяла куртку й відчинила двері.

Повідомлення батька залишилося без відповіді.

Не як покарання.

Просто сьогодні Скарлетт не хотіла витрачати свій голос на суперечку, якої не обирала.

Культурний простір був невеликим, але затишним.

У залі стояли кілька рядів стільців, уздовж стін розмістили фотографії попередніх виступів, а біля сцени технік перевіряв мікрофони. Пахло кавою, деревом і трохи пилом від старих сценічних завіс.

Деніел Брукс зустрів їх біля входу.