86

Виявилося, що іноді ще важче дозволити іншим це почути.

За два дні до творчого вечора вона прокинулася раніше за Скарлетт, приготувала каву й сіла за кухонний стіл із блокнотом. На першій сторінці була чернетка вступу до їхньої спільної пісні, на другій — кілька варіантів нового куплету, а на третій — список речей, які вона обіцяла собі більше не робити.

Останній пункт звучав так:

Не намагатися передбачити кожну можливу помилку.

Медісон перечитала його й закреслила.

Не тому, що він був неправильним.

Просто вона вже двадцять хвилин намагалася передбачити, що може піти не так під час виступу.

Вона зітхнула, відклала ручку й почула за спиною сонний голос:

— Ти знову сперечаєшся з папером?

Скарлетт стояла в дверях кухні, загорнувшись у домашній халат. Волосся було розтріпане після сну, а на обличчі залишився слід від подушки.

Медісон подивилася на неї й усміхнулася.

— Папір почав першим.

— Звичайно.

Скарлетт підійшла до столу, забрала її чашку й зробила ковток.

— Це моя кава, — зауважила Медісон.

— Тепер наша.

— Ти завжди так поводишся з чужою власністю?

Скарлетт нахилилася й поцілувала її.

— Лише з тією, яку люблю.

Медісон усміхнулася, але невдовзі її погляд знову повернувся до блокнота.

Скарлетт помітила це.

— Що тебе турбує?

— Я думаю про завтрашню репетицію.

— Повний прогін?

— Так. Вступ, пісня, вихід зі сцени. Усе так, як буде насправді.

— І що саме тебе лякає?

Медісон помовчала.

— Що ми заспіваємо її, а потім хтось запитає, про кого вона. І я не знатиму, що відповісти.

Скарлетт сіла навпроти.

— Але ти знаєш, про що вона.

— Я знаю, що ми хотіли сказати. Не знаю, як це почують інші.

— Це не одне й те саме.

— Саме тому я хвилююся.

Скарлетт простягнула руку через стіл і торкнулася її пальців.

— Ми не можемо керувати тим, що люди почують у нашій музиці. Але можемо вирішити, що хочемо розповісти про неї самі.

Медісон подивилася на неї.

— Ти справді не боїшся?

— Боюся.

Відповідь прозвучала настільки просто, що Медісон навіть розгубилася.

— Але ти виглядаєш спокійною.

— Я можу боятися й водночас не дозволяти страху вибирати за мене. Здається, хтось нещодавно пояснював мені цю думку.

— Не пам'ятаю такого.

— Дивно. У тебе чудова пам'ять на музичні ноти, але жахлива — на власні поради.

Медісон засміялася.

Скарлетт підвелася, обійшла стіл і сіла поруч.

— Знаєш, що ми зробимо?

— Що?

— Сьогодні не будемо репетирувати.

Медісон здивовано подивилася на неї.

— Але…

— Ні. Ми підемо гуляти, поїмо щось смачне, а ввечері ти зіграєш пісню, якщо захочеш. Не тому, що повинна підготуватися, а тому, що любиш музику.

— Ти пропонуєш мені відпочити перед важливим виступом?

— Я пропоную тобі згадати, навіщо ти взагалі почала писати пісні.

Медісон кілька секунд дивилася на неї, а потім закрила блокнот.

— Добре.

Скарлетт підозріло примружилася.

— Так просто?

— Не змушуй мене передумати.

— Тоді одягайся. Я хочу сніданок за межами цієї квартири.

— Ти просто хочеш, щоб хтось інший приготував тобі їжу.

— І щоб ти не дивилася на блокнот кожні тридцять секунд.

Медісон підвелася й поцілувала її.

— Домовилися.

Вперше за кілька днів вона залишила блокнот на столі й пішла з кухні, не прихопивши його із собою.

Вони вирушили до невеликої кав'ярні неподалік від університету, а після сніданку гуляли вулицями, не обговорюючи ні творчий вечір, ні студійні проєкти.

Принаймні перші двадцять хвилин.

Потім Скарлетт зупинилася біля вітрини музичного магазину.

— Дивись.

За склом стояла акустична гітара з темно-вишневим корпусом.

Медісон простежила за її поглядом.

— Гарна.

— Дуже.

— Ти хочеш її купити?

— Ні.

Медісон здивовано підняла брови.

— Ти щойно сказала, що вона дуже гарна.

— Я можу милуватися річчю, не купуючи її.

— Це нова навичка?

Скарлетт легенько штовхнула її плечем.

— Не псуй момент.

Вони ще трохи постояли біля вітрини, а потім пішли далі.

На розі вулиці вуличний музикант грав на гітарі. Його підсилювач був старим, звук часом хрипів, а голос не завжди потрапляв у ноти. Проте люди зупинялися, слухали й кидали гроші у відкритий футляр.

Медісон сповільнила крок.

Вона знала, що співак не виступить на великій сцені цього вечора. Не отримає контракту лише тому, що хтось почув одну пісню. Можливо, він узагалі не мріяв про професійну кар'єру.

Але він стояв посеред вулиці й співав.

Без гарантій.

Без ідеального звуку.

Без обіцянки, що його почують усі.

— Ти знову думаєш, — сказала Скарлетт.

— Так.

— Про що?

Медісон кивнула на музиканта.

— Мені здається, я іноді забуваю, що музика існує не лише для того, щоб кудись привести.

Скарлетт подивилася на неї.

— Ти маєш на увазі контракти, релізи, виступи?

— Усе це. Я хочу, щоб моя музика почула більше людей. Я хочу писати для виконавців, працювати в студії, створювати щось справжнє. Але іноді починаю думати, що якщо не станеться наступного кроку, то попередній був недостатнім.

Скарлетт помовчала.

— Я розумію.

— Ти теж так відчуваєш?

— Раніше постійно. Я звикла оцінювати себе за тим, чи помічають мене інші. Якщо мене запрошували кудись, я почувалася важливою. Якщо ні — починала думати, що зі мною щось не так.

Вона подивилася на музиканта.

— Тепер я намагаюся не плутати можливість із власною цінністю.

Медісон усміхнулася.

— Ми сьогодні дивовижно дорослі.

— Не хвилюйся. Увечері я обов'язково зроблю щось безглузде.

— Наприклад?

Скарлетт нахилилася до неї.

— Куплю тобі морозиво й не дам вибрати смак.