84

Не назавжди. Лише на кілька секунд — рівно стільки, щоб та не встигла натиснути кнопку відправлення.

— Поверни, — сказала Медісон, лежачи на дивані.

— Ні.

— Скарлетт.

— Медісон.

— Я серйозно.

— Я теж.

Скарлетт сиділа поруч, підібгавши під себе ноги, і тримала телефон над головою. На екрані залишався відкритим черговий варіант повідомлення Клер.

Медісон хотіла запитати, чи є новини про творчу програму, чи визначили остаточний формат вечора і чи потрібно надсилати короткий опис їхньої пісні.

Усе це було цілком доречно.

Але Скарлетт помітила, що вона вже втретє переписує одне й те саме речення.

— Ти збираєшся запитати Клер, чи дозволить вона нам існувати на сцені без попереднього погодження кожного вдиху? — поцікавилася Скарлетт.

— Я хочу знати, що від нас очікують.

— Тоді запитай саме це.

— Я так і роблю.

— Ні. Ти намагаєшся вгадати всі можливі відповіді, щоб не зіткнутися з жодною несподіванкою.

Медісон примружилася.

— Ти завжди така нестерпна до сніданку?

— Лише коли кохаю людину, яка сперечається з клавіатурою.

Скарлетт нахилилася й поцілувала її в щоку.

Медісон спробувала забрати телефон, але Скарлетт відсунулася.

— Спочатку сніданок.

— Ти шантажуєш мене їжею?

— Я використовую доступні мені ресурси.

— Твій батько пишався б.

Усмішка Скарлетт на мить згасла, але не зникла повністю.

— Можливо. Але я волію, щоб ти пишалася мною за щось інше.

Медісон сіла й обережно забрала телефон із її рук.

— Я пишаюся тобою не за те, що ти робиш, — сказала вона. — Принаймні не тільки за це.

Скарлетт подивилася на неї.

— Тоді за що?

— За те, що ти перестала дозволяти іншим вирішувати, ким тобі бути. Навіть коли тобі страшно.

На обличчі Скарлетт з'явився вираз, який Медісон знала дуже добре: вона хотіла відповісти жартом, але слова не знайшлися відразу.

Тому вона просто обійняла Медісон.

— А тепер, будь ласка, напиши Клер, — прошепотіла вона. — Бо якщо ми продовжимо цей ранок, я запізнюся на зустріч.

— Я думала, ти хотіла романтики.

— Я хотіла романтики й сніданку. Не змушуй мене обирати.

Зустріч Скарлетт із Кемероном Блейком, Олівією Беннетт та Алексом Моррісом відбувалася в невеликій репетиційній кімнаті студії.

На столі лежали роздруковані тексти, біля стіни стояла гітара, а на моніторі було відкрито останню версію композиції «Поки ми не зламалися».

Скарлетт прийшла за десять хвилин до початку.

Вона хотіла мати час прочитати текст наодинці, перш ніж почнуться обговорення.

Новий варіант справді відрізнявся від попереднього. У ньому стало менше категоричних обіцянок, менше фраз про те, що любов здатна подолати будь-які перешкоди. Героїня більше не відмовлялася від власного майбутнього заради того, щоб утримати кохану людину.

Але Скарлетт усе ще чогось бракувало.

Вона провела пальцем по останньому куплету.

Я не знаю, де завтра прокинусь,
Чи здійсняться бажання мої.
Та сьогодні я хочу лишитись,
Не втрачаючи себе в тобі.

Рядки були хорошими.

Та надто швидко після сумнівів з'являлася впевненість.

Наче достатньо було вирішити залишитися — і страх одразу відступав.

Коли увійшли Кемерон та Олівія, Скарлетт відклала аркуш.

— Я прочитала нову версію.

— І? — запитав Кемерон.

Він намагався говорити спокійно, але Скарлетт уже навчилася помічати, коли його хвилює чужа оцінка роботи.

— Вона стала ближчою до того, що я можу заспівати, — відповіла вона. — Особливо середина. Але я досі не впевнена щодо фіналу.

Кемерон відкинувся на спинку стільця.

— Ми вже кілька разів його змінювали.

— Я знаю.

— І щоразу відходили від сильного завершення.

Олівія втрутилася раніше, ніж Скарлетт устигла відповісти.

— Можливо, ми надто довго намагаємося знайти сильне завершення, замість того щоб зрозуміти, яке завершення потрібне цій історії.

Кемерон глянув на неї.

— Я не хочу, щоб пісня просто обривалася на сумніві.

— І я не хочу, — сказала Скарлетт. — Але між сумнівом і впевненістю є багато чого. Наприклад, героїня може не знати, чи вийде в них щось. Вона може боятися. Може не мати гарантій. Але все одно запитати іншу людину, чи та готова спробувати разом із нею.

— І що вона отримає у відповідь? — запитав Кемерон.

Скарлетт замислилася.

— Не обов'язково те, на що сподівається.

У кімнаті стало тихо.

Олівія повільно кивнула.

— Ось це цікаво.

Кемерон подивився на текст.

— Тобто ти хочеш залишити відкритим не лише майбутнє героїні, а й відповідь іншої людини?

— Так. Бо якщо ми напишемо, що вона просто ставить запитання, а у відповідь одразу отримує любов, підтримку й обіцянку назавжди, то це знову буде історія, у якій усе вирішується однією красивою фразою.

— А якщо інша людина не готова? — запитала Олівія.

— Тоді героїня має право це знати. Вона може засмутитися. Може не знати, що робити далі. Але її життя не повинно зупинитися лише тому, що вона не отримала бажаної відповіді.

Кемерон довго мовчав.

Потім узяв ручку й закреслив останній рядок.

— Добре. Спробуймо інший підхід.

Він записав кілька слів, прочитав їх уголос і зупинився.

— Ні. Це звучить так, ніби героїня вже все прийняла.

— Бо ти знову намагаєшся зробити її мудрішою, ніж вона є, — сказала Олівія.

Скарлетт не втрималася від усмішки.

— Мені знайоме це відчуття.

Кемерон подивився на неї.

— Ти натякаєш, що я пишу людей, які не схожі на справжніх?

— Я натякаю, що іноді люди говорять дурниці, навіть коли дуже люблять одне одного.

Олівія засміялася.

Навіть Кемерон усміхнувся.

— Гаразд. Тоді нехай героїня не знаходить ідеальних слів. Нехай вона просто запитає.