81

На екрані висвітилося ім'я Клер Морган.

Медісон відклала навушники й відкрила повідомлення.

Доброго ранку! Організатори творчого вечора хочуть остаточно визначити програму. Їм цікаво, чи готові ви зі Скарлетт представити спільну композицію наживо. Розумію, що пісня ще в роботі, тому не потрібно давати відповідь негайно. Також нагадую: участь у вечорі не передбачає обов'язкового дозволу на запис або публікацію виконання. Це обговорюватиметься окремо.

Медісон перечитала повідомлення.

Вона знала, що це питання рано чи пізно виникне.

Їхня пісня вже перестала бути просто набором рядків у двох блокнотах. Вона отримала мелодію, характер, власні суперечності. І щоразу, коли Медісон і Скарлетт поверталися до неї, композиція ставала трохи ближчою до того, що вони хотіли сказати.

Але між тим, щоб заспівати пісню вдома, і тим, щоб виконати її перед незнайомими людьми, була різниця.

Вдома вони могли зупинитися посеред куплету, посперечатися через одну ноту, засміятися, почати спочатку або взагалі відкласти роботу.

На сцені їхній незавершений твір перетворився б на щось, що слухачі оцінюватимуть самостійно.

Медісон відкрила нотатки й подивилася на назву.

«Не одна на двох».

Вона ще не була впевнена, що готова віддати цю пісню світові.

Та, можливо, їй і не потрібно було віддавати її повністю.

Можна було просто виконати.

Без запису. Без рекламних обіцянок. Без пояснень про те, що саме їхні стосунки зробили їхні голоси особливими.

Медісон написала Скарлетт:

Клер запитує, чи готові ми виконати нашу пісню на творчому вечорі. Не поспішай із відповіддю. Хочу обговорити це разом.

Відповідь прийшла майже відразу.

Я закінчу репетицію о другій. Приїду до тебе. І, будь ласка, не переписуй увесь приспів до мого приїзду.

Медісон усміхнулася.

Я нічого не обіцяю.

Медісон!

Добре. Перепишу лише половину.

Скарлетт надіслала їй сердечко.

Медісон повернулася до ноутбука, але тепер уже думала не про музичний шар.

Вона думала про сцену.

І про те, що, можливо, вперше їм доведеться вирішити не лише те, якою має бути їхня пісня, а й те, скільки особистого вони готові в неї вкласти перед іншими людьми.

Скарлетт приїхала трохи після другої.

Вона увійшла до квартири з паперовим пакетом у руках, поцілувала Медісон у щоку й одразу попрямувала до кухні.

— Я принесла їжу.

— Ти врятувала мій день.

— Я знаю.

— І моє життя.

— Не перебільшуй. Там лише сендвічі.

— Для тебе це сендвічі. Для мене — прояв справжнього кохання.

Скарлетт поставила пакет на стіл.

— Якщо ти ще раз назвеш їжу проявом кохання, я заберу її назад.

Медісон обійняла її ззаду й поцілувала в шию.

— Ти не забереш.

— Чому це?

— Бо ти теж голодна.

Скарлетт повернулася в її руках.

— Ти жахливо використовуєш мої слабкості.

— Я просто добре тебе знаю.

— Самовпевнена.

— Закохана.

Скарлетт усміхнулася й поцілувала її.

На кілька секунд усі повідомлення, репетиції та невирішені питання зникли. Залишилися лише теплі руки, знайомий запах волосся й те просте відчуття, що вони можуть бути собою поруч одна з одною.

Потім Скарлетт відсторонилася й подивилася на стіл.

— Де наша пісня?

Медісон показала на блокнот.

— Там, де ти її залишила.

— Сподіваюся, вона не образилася, що ми не працювали над нею вночі.

— Я пояснила їй, що в нас є особисте життя.

— І вона зрозуміла?

— Не дуже. Вона постійно просить ще один приспів.

Скарлетт засміялася.

Вони сіли поруч, розгорнули блокнот і прослухали останню чернетку.

Перший куплет звучав тихо. Потім вступав голос Скарлетт, за ним — Медісон. У приспіві їхні мелодії зустрічалися, але не зливалися повністю. Наприкінці кожна залишала за собою власну ноту.

Коли запис закінчився, Скарлетт зняла навушники.

— Мені подобається.

— Справді?

— Так. А що?

— Я думала, ти скажеш, що фінал надто короткий.

— Він короткий. Але мені подобається.

Медісон усміхнулася.

— Це найкраща критика, яку я отримувала за останній тиждень.

Скарлетт легенько штовхнула її плечем.

— Не звикай.

Медісон повернула ноутбук до неї.

— То що думаєш про творчий вечір?

Скарлетт замовкла.

— Я хочу виступити з тобою.

— Але?

— Але я не хочу, щоб ми поспішали лише тому, що організатори хочуть заповнити програму.

— Я теж.

— І я не хочу, щоб ми виходили на сцену тільки тому, що люди вже знають, що ми пара.

Медісон кивнула.

— Тоді не будемо.

Скарлетт подивилася на неї.

— Ти так легко погоджуєшся?

— А ти хотіла, щоб я почала сперечатися?

— Ні. Просто іноді мені здається, що я маю переконувати тебе, аби ти не думала, ніби я відмовляюся від нашого спільного майбутнього.

Медісон повільно закрила блокнот.

— Скарлетт, я хочу співати з тобою. Але я не хочу, щоб ти погоджувалася на виступ через страх мене розчарувати.

— Я не боюся тебе розчарувати.

Медісон лише підняла брову.

Скарлетт зітхнула.

— Гаразд. Іноді боюся.

— Я теж іноді боюся тебе розчарувати.

Скарлетт трохи здивувалася.

— Ти?

— Так. Я можу хотіти, щоб ти залишилася зі мною ввечері, коли тобі потрібно працювати. Можу сумувати за тобою й не говорити про це, бо не хочу, щоб ти відчувала провину. Можу боятися, що одного дня ти вирішиш, ніби твоя музика важливіша за наші стосунки.

Вона зробила паузу.

— Але це не означає, що я хочу, аби ти відмовлялася від своїх можливостей.

Скарлетт опустила погляд на їхні руки.

— Я не хочу, щоб ти думала, ніби мені потрібна людина, яка завжди погоджуватиметься зі мною.