78

Скарлетт підписала договір о десятій сімнадцять ранку.

Вона знала точний час, бо перед тим тричі перевірила дату, двічі перечитала пункт про використання особистих історій і ще раз переконалася, що умови щодо студійних записів не поширюються автоматично на її майбутні пісні.

Лише після цього поставила підпис.

— Готово, — сказала вона сама собі.

На столі стояла кава, яка давно охолола. Поруч лежав блокнот із текстами, а на екрані ноутбука світився лист від Рейчел Кім.

Рейчел: Дякую, Скарлетт. Ми отримали підписаний документ. Координатор надішле тобі підтверджений графік і матеріали для першої підготовчої зустрічі. Рада, що ти приєднуєшся до проєкту.

Скарлетт прочитала повідомлення, відкинулася на спинку стільця й видихнула.

Вона не відчувала ейфорії.

Радше спокій.

Це рішення не зробило її відомою, не гарантувало контракту на альбом і не означало, що відтепер кожна двері відчинятимуться перед нею.

Вона просто погодилася на роботу, яка могла дати їй новий досвід.

І зробила це на власних умовах.

Телефон завібрував.

Медісон: Ти вже підписала?

Скарлетт: Так.

Медісон: І як почуваєшся?

Скарлетт замислилася, перш ніж відповісти.

Скарлетт: Наче щойно погодилася на три тижні дорослого життя.

Медісон: Співчуваю. Кажуть, це невиліковно.

Скарлетт: Можеш підтримати мене вечерею.

Медісон: Можу. Але за умови, що ти не принесеш на вечерю договір.

Скарлетт: Він уже підписаний. Тепер я можу принести лише себе.

Медісон: Оце вже найкраща пропозиція за сьогодні.

Скарлетт усміхнулася й відклала телефон.

Потім поглянула на гітару біля вікна.

Три тижні.

Три студійні сесії, репетиції, нові люди, нові вимоги.

І все одно її власні пісні нікуди не зникали.

Вона взяла блокнот і написала на першій вільній сторінці:

Не дозволяй зайнятості стати виправданням, щоб перестати чути себе.

Це не було рядком для пісні.

Принаймні поки що.

Це було нагадуванням.

Перша підготовча зустріч відбулася наступного дня в невеликій студії на західній околиці Лос-Анджелеса.

Приміщення було світлим, із великими вікнами, темною підлогою та кількома акустичними панелями на стінах. За склом виднівся записувальний зал, де технік налаштовував мікрофон.

Рейчел зустріла Скарлетт біля входу.

— Рада, що ти прийшла.

— Я теж. Хоча ще не знаю, чи готова до того, скільки кави мені знадобиться протягом наступних трьох тижнів.

— Це залежить від того, скільки разів Алекс скаже слово «ще один дубль».

Скарлетт засміялася.

— Тоді мені краще купити каву оптом.

Вони пройшли до кімнати для прослуховування. Там уже сидів Алекс Морріс, продюсер проєкту. Поруч із ним лежав ноутбук, а на столі — кілька аркушів із текстами.

— Скарлетт, — привітався він. — Я переглянув матеріали з твого прослуховування. У тебе цікаве відчуття фрази. Ти не поспішаєш співати там, де інші намагаються продемонструвати силу голосу.

— Дякую.

— Мені також подобається, що ти не боїшся залишати простір між рядками. Це можна розвивати.

Скарлетт відчула приємне хвилювання.

Він говорив саме про те, над чим вона працювала останнім часом: не про прізвище, не про її сім'ю й не про те, кого вона знала.

Про її голос.

— Я підготував кілька можливих напрямків, — продовжив Алекс. — Ми можемо почати з твоєї композиції, якщо вона підходить за форматом. Але я також хочу запропонувати тобі пісню іншого автора.

Він відкрив файл.

На екрані з'явилася назва — «Поки ми не зламалися».

— Це композиція Кемерона Блейка й Олівії Беннетт, — пояснив Алекс. — Вони трохи змінили текст після попередніх обговорень. Думаю, тобі буде цікаво послухати.

Скарлетт одразу згадала їхню попередню розмову.

Тоді Кемерон наполягав, що героїня повинна бути готовою пожертвувати всім заради кохання. Олівія була відкритішою до змін, і вони з Скарлетт обговорювали інший варіант: героїня може залишатися з коханою людиною, не відмовляючись від себе.

— Вони завершили нову версію? — запитала Скарлетт.

— Поки що це робочий текст, — відповів Алекс. — Нічого не затверджено. Ми хочемо зрозуміти, чи підходить тобі матеріал і чи бачиш ти в ньому щось своє.

— Добре.

Він запустив демо.

Пісня починалася тихо. Мелодія була побудована на фортепіано й м'якому гітарному супроводі. У приспіві з'являвся ритм, який додавав напруги, але не перетворював композицію на типову драматичну баладу.

Текст справді змінився.

Героїня більше не обіцяла віддати коханій людині все своє життя. Вона говорила про бажання залишитися поруч, навіть коли обом страшно.

Скарлетт слухала уважно.

Їй подобалася мелодія.

Але один рядок змусив її нахмуритися.

Якщо ти попросиш — я відкладу всі свої мрії.

Пісня продовжилася, однак Скарлетт уже не могла перестати думати про ці слова.

Коли демо закінчилося, Алекс повернувся до неї.

— Що скажеш?

Скарлетт не поспішала відповідати.

— Мені подобається музика. І я бачу, що текст змінився. Але цей рядок усе ще суперечить тому, про що ми говорили.

Алекс подивився на екран.

— Який саме?

— Про мрії. Героїня ніби погоджується відмовитися від усього, якщо кохана попросить. Навіть якщо це не потрібно для їхніх стосунків.

— Це може бути емоційною обіцянкою, — зауважив він. — Не обов'язково буквальним рішенням.

— Можливо. Але слухач почує саме ці слова. А далі він може сприйняти їх як доказ того, наскільки сильно героїня кохає.

Алекс склав руки на столі.

— Тобто ти вважаєш, що рядок потрібно змінити?

— Я вважаю, що його варто обговорити. Не хочу переписувати чужу пісню без згоди авторів. Але якщо ви пропонуєте мені її виконувати, мені потрібно розуміти, чи можу я чесно сказати ці слова.