76

Уранці Медісон прокинулася від того, що Скарлетт тихо співала поруч.

Не голосно, не на повний голос, а майже пошепки, повторюючи одну й ту саму мелодію. Вона лежала на боці, дивилася у вікно й постукувала пальцями по ковдрі, ніби шукала правильний ритм.

Медісон не розплющувала очей.

— Якщо ти продовжиш, я вимагатиму авторських відрахувань за використання моєї спальні як репетиційної студії.

Скарлетт замовкла.

— Ти не спиш?

— Тепер уже ні.

— Я намагалася співати тихо.

— Ти співала тихо. Але твоя мелодія має дуже наполегливий характер.

Скарлетт повернулася до неї.

— Я придумала дещо для нашої пісні.

Медісон повільно розплющила очі.

— Доброго ранку й тобі.

— Доброго ранку.

— Ти збираєшся розповісти мені про мелодію до того, як я вип'ю каву?

— Так.

— Жорстоко.

Скарлетт нахилилася й поцілувала її.

— А тепер?

— Тепер я готова вислухати навіть найгіршу музичну ідею у світі.

— Чудово. Тоді вставай.

Вона вислизнула з ліжка й потягнула Медісон за руку.

За десять хвилин вони вже сиділи у вітальні. Скарлетт узяла гітару, а Медісон влаштувалася за клавішними з великою чашкою кави.

— Нагадай, що ми хотіли змінити, — сказала Скарлетт.

— Приспів. Нам потрібно чіткіше показати, як героїні переходять від страху втратити одна одну до розуміння, що можуть залишатися разом, не стаючи однаковими.

— І не перетворити пісню на лекцію про здорові стосунки.

Медісон засміялася.

— Саме так.

Скарлетт зіграла кілька акордів.

— Я подумала, що ми можемо зробити приспів простішим. Менше пояснень, більше конкретних образів.

— Наприклад?

Скарлетт заспівала пробний рядок:

— Не стань моїм відлунням — я хочу почути твій голос.

Медісон повільно підняла голову.

— Це добре.

— Ти кажеш так лише тому, що сама запропонувала його вчора.

— Ні. Я кажу так, бо сьогодні він звучить краще.

— Який щедрий комплімент.

Медісон поклала пальці на клавіші й підібрала до рядка мелодію.

Скарлетт підхопила її, змінила ритм, а потім запропонувала власний варіант завершення.

Вони працювали майже годину. Записували фрагменти, поверталися до попередніх версій і викреслювали рядки, які здавалися красивими на папері, але не працювали в музиці.

Зрештою в блокноті з'явився новий приспів.

Скарлетт:

Не стань моїм відлунням —
Я хочу почути твій голос.

Медісон:

Не будь мені доказом,
Що мене не залишать знов.

Разом:

Ми можемо йти поруч,
Не повторюючи кроки.
І якщо між нами тиша —
Це не означає, що ми далекі.

Останні два рядки вони заспівали двічі.

Потім утретє.

На четвертий раз Скарлетт зупинилася.

— Мені подобається все, крім одного слова.

— Якого?

— «Далекі». Воно звучить так, ніби ми намагаємося переконати слухача, що тиша завжди безпечна.

Медісон замислилася.

— А хіба не це ми хочемо сказати?

— Не зовсім. Іноді тиша справді означає, що щось не так. Я не хочу робити вигляд, що достатньо просто любити людину, щоб розуміти її без слів.

Медісон повільно кивнула.

— Тоді, можливо, нам потрібно сказати не те, що тиша нічого не означає, а те, що ми можемо запитати одна одну, перш ніж вирішувати, що вона означає.

Скарлетт подивилася на неї.

— Це вже звучить як розмова, а не як пісня.

— Знаю.

— Але мені подобається сама думка.

Медісон закрила блокнот.

— Тоді залишимо її поки що без рими.

Скарлетт здивовано підняла брови.

— Ти добровільно відмовляєшся від рими?

— Не змушуй мене повторювати. Це рідкісна подія.

Скарлетт засміялася й потягнулася до неї через клавішні.

Їхній поцілунок був коротким, але після нього Медісон ще кілька секунд не могла згадати, на якому акорді вони зупинилися.

— Ти робиш це навмисно, — сказала вона.

— Що саме?

— Відволікаєш мене.

— Я підтримую творчу атмосферу.

— Ти руйнуєш творчу атмосферу.

— Тоді чому ти усміхаєшся?

Медісон не знайшла відповіді.

Скарлетт переможно повернулася до гітари.

— Отже, продовжимо.

Але тепер вони обидві відчували, що новий приспів торкнувся чогось значно особистішого, ніж просто музична ідея.

І від цього їм було трохи страшно.

Ближче до обіду вони вирішили зробити перерву.

Скарлетт пішла на кухню готувати сендвічі, а Медісон залишилася біля клавішних, переглядаючи записані фрагменти.

Вона зупинилася на рядку:

Не будь мені доказом, що мене не залишать знов.

Медісон знала, чому написала його.

Її колишня дівчина колись сказала, що не збирається змінювати плани заради стосунків, які не бачить частиною свого майбутнього. Медісон довго сприймала ці слова як доказ того, що її завжди можна залишити, якщо з'явиться щось важливіше.

Вона навчилася не просити зайвого.

Не ставити запитань, на які боялася почути відповідь.

Не показувати, наскільки сильно прив'язалася.

Зі Скарлетт усе було інакше.

Скарлетт приходила. Телефонувала. Пам'ятала дрібниці. Говорила про свої плани й запитувала про її.

Але навіть у цих стосунках Медісон іноді відчувала знайомий страх.

Не тому, що Скарлетт давала їй підстави сумніватися.

А тому, що довіра вимагала дозволити іншій людині стати важливою.

І тоді можливість втрати переставала бути абстрактною.

— Ти знову дивишся на цей рядок, — сказала Скарлетт, повернувшись із кухні.

Медісон підняла голову.

— Ти вмієш читати думки?

— Ні. Просто ти вже десять хвилин не торкалася клавіш.

Скарлетт поставила тарілки на стіл.

— Щось не так?

Медісон вагалася.

Вона могла відповісти, що все гаразд. Могла сказати, що просто думає над текстом.

Але вони саме про це й писали пісню.