74

Вона знала точний час, бо подивилася на телефон, перевернулася на інший бік, заплющила очі, знову розплющила їх і перевірила екран ще раз.

Шоста сорок дев’ять.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Я навіть не можу нормально панікувати за розкладом.

У квартирі було тихо. За вікном Лос-Анджелес лише починав прокидатися: на дорозі зрідка проїжджали машини, а в сусідньому будинку хтось увімкнув світло на кухні.

Скарлетт сіла на ліжку й подивилася на гітару біля стіни.

Три пісні.

«Маленькі речі».

«Не проси дозволу».

«Поки я вчуся».

Вона знала кожен акорд, кожну паузу, кожне слово. Перевіряла порядок композицій, налаштовувала інструмент, репетирувала перед дзеркалом і навіть записувала себе на телефон, щоб потім слухати найменші помилки.

Але сьогодні їй не хотілося чути власний голос із динаміка.

Їй хотілося почути його наживо.

Вона хотіла знати, що станеться, коли перша нота торкнеться повітря, а люди перед сценою перестануть бути просто обличчями й стануть слухачами.

Телефон завібрував.

Медісон: Ти вже прокинулася?

Скарлетт усміхнулася.

Скарлетт: Ні. Це пише моя примара.

Медісон: Передай їй, що я люблю її.

Скарлетт: Вона передає, що ти могла б принести їй каву.

Медісон: Примара дуже вимоглива.

Скарлетт: Вона має високі стандарти.

За хвилину прийшло нове повідомлення.

Медісон: Я буду в тебе о дев’ятій. З кавою. І без непроханих порад.

Скарлетт перечитала його двічі.

Саме це їй було потрібно.

Не обіцянка, що все буде добре. Не впевненість іншої людини, яку вона мала б позичити собі на кілька годин.

Просто хтось, хто пам’ятав, про що вона просила.

Скарлетт: Із поцілунками?

Медісон: Це не входить до обговорених умов.

Скарлетт: Тоді я відмовляюся від співпраці.

Медісон: Доведеться переглянути контракт.

Скарлетт засміялася.

Вперше від моменту пробудження її плечі трохи розслабилися.

Вона відклала телефон, підвелася й пішла приймати душ.

Сьогодні вона не збиралася доводити, що їй не страшно.

Сьогодні вона збиралася співати.

О дев’ятій п’ять у двері подзвонили.

Скарлетт відчинила й побачила Медісон із двома паперовими стаканчиками кави та невеликим пакетом випічки.

— Ти запізнилася на п’ять хвилин, — сказала Скарлетт.

— Доброго ранку і тобі.

— Я вже почала хвилюватися.

— Я помітила. Ти навіть не запитала, яку каву я принесла.

Скарлетт пропустила її всередину.

— Я знаю, яку.

— Справді?

— З молоком, без цукру.

Медісон усміхнулася.

— Бачиш? Ми вже навчилися розуміти одна одну.

— Не перебільшуй. Я просто спостережлива.

Медісон поставила пакет на стіл, віддала Скарлетт її каву й поцілувала її.

Поцілунок вийшов коротким, але Скарлетт одразу взяла її за руку, не дозволяючи відступити.

— Ще один.

— Я щойно тебе поцілувала.

— Той був привітанням. Цей буде підтримкою.

Медісон засміялася.

— Які складні правила.

— Ти сама погодилася на співпрацю.

— Гаразд.

Другий поцілунок був довшим.

Коли вони нарешті відсторонилися, Скарлетт торкнулася чолом її чола.

— Дякую, що прийшла.

— Я ж обіцяла.

— Знаю.

У цьому короткому слові було більше, ніж Скарлетт хотіла пояснювати.

Вона звикла до людей, які легко давали обіцянки й так само легко знаходили причини їх порушити. Її батько міг назвати контроль турботою. Ванесса могла говорити про спільне майбутнє, а потім чекати, що Скарлетт перебудує під нього все своє життя.

Медісон не обіцяла їй, що ніколи не помилиться.

Вона просто приходила, коли казала, що прийде.

Іноді це було важливіше.

— Ти хочеш поговорити про концерт? — запитала Медісон.

Скарлетт похитала головою.

— Ні. Якщо ми почнемо обговорювати кожну можливу проблему, я знайду ще двадцять сім.

— Лише двадцять сім?

— Не провокуй мене.

— Тоді про що поговоримо?

Скарлетт задумалася, а потім підняла пакет із випічкою.

— Про те, чому ти купила три круасани, якщо нас лише двоє.

— Один для мене.

— А два?

— Для тебе.

— Ти думаєш, я з’їм два?

Медісон подивилася на неї.

— Я бачила, як ти їси сир просто з холодильника. Не треба вдавати, що я не знаю правди.

Скарлетт вибухнула сміхом.

Вони поснідали на кухні, обговорили безглуздий сон Медісон про те, як вона забула всі ноти посеред виступу, і посперечалися, чи можна вважати людину музикантом, якщо вона грає на повітряній гітарі краще, ніж на справжній.

До одинадцятої Скарлетт уже не дивилася на годинник щохвилини.

Вона все ще хвилювалася.

Проте хвилювання перестало займати весь простір усередині неї.

Майданчик біля культурного центру виявився меншим, ніж Скарлетт уявляла.

Невелика сцена стояла під відкритим навісом. Перед нею розмістили стільці, кілька рядів лавок і невелику зону, де волонтери збирали інформацію про безкоштовні музичні заняття для підлітків.

Уздовж огорожі висіли гірлянди лампочок.

Поруч із технічною зоною стояли коробки з кабелями, мікрофонами та стійками.

Ніяких величезних екранів. Ніяких гучних рекламних конструкцій. Лише люди, музика й простір, у якому можна було почути кожне слово.

Наталі зустріла Скарлетт біля сцени.

— Рада, що ти прийшла.

— Я теж рада. Принаймні зараз.

Наталі усміхнулася.

— Ти можеш хвилюватися. Це не порушує умов участі.

— Я починаю підозрювати, що ви всі змовилися.

— Можливо.

Наталі показала їй місце для інструментів, розповіла про порядок виходу учасників і нагадала, що перед початком виступу буде коротка перерва для налаштування звуку.