72

Він тихо стукав у вікно, залишаючи на склі довгі прозорі доріжки. У кімнаті було прохолодно, а Скарлетт, яка залишилася в неї на ніч, мирно спала, обійнявши подушку Медісон так, ніби та була її законною власністю.

Медісон кілька секунд спостерігала за нею.

Потім обережно потягнула подушку на себе.

Скарлетт не прокинулася, але міцніше притиснула її до грудей.

— Серйозно? — прошепотіла Медісон.

Вона спробувала ще раз.

Скарлетт розплющила одне око.

— Якщо ти хочеш щось забрати, доведеться домовлятися.

— Це моя подушка.

— А я твоя дівчина. Вважаю, що маю певні привілеї.

— Ти маєш привілей спати у власному ліжку.

— Але в твоєму затишніше.

Медісон не витримала й засміялася.

— Ти нестерпна.

— А ти закохана.

— Це тимчасове порушення здорового глузду.

Скарлетт усміхнулася, відклала подушку й розкрила обійми.

— Іди сюди, поки не почала шкодувати про свій вибір.

Медісон повернулася до неї й влаштувалася поруч.

Скарлетт поцілувала її в чоло, потім у кінчик носа.

— Доброго ранку.

— Тепер уже доброго.

Вони ще трохи полежали, слухаючи дощ.

Потім телефон Медісон завібрував на тумбочці.

Вона простягнула руку й прочитала повідомлення від Клер.

Клер: «Ми отримали ваші запитання щодо альтернативного міксу. Я надіслала відповіді електронною поштою. Також пропоную зустрітися в п’ятницю, о 15:00, щоб обговорити наступні етапи. Перевірте, будь ласка, деталі й дайте знати, чи вам підходить час».

Медісон сіла.

Скарлетт теж піднялася на лікті.

— Хороші новини?

— Зустріч у п’ятницю.

— Це добре.

— Так. Але потрібно прочитати лист.

— Тоді читай.

Медісон відкрила пошту.

У відповідях Клер усе було сформульовано досить чітко: альтернативний мікс можна було підготувати для внутрішнього оцінювання композиції в межах проєкту. Будь-яке подальше використання, поширення або включення цієї версії до матеріалів збірки мало відповідати чинній угоді й погодженим умовам.

Авторські частки композиції залишалися такими, як вони погодили раніше. Зміни в аранжуванні самі по собі не змінювали авторства тексту й музики, хоча новий творчий внесок, якщо він виникне, потрібно буде обговорити окремо.

Медісон перечитала цей пункт двічі.

— Щось не так? — запитала Скарлетт.

— Ні. Просто хочу переконатися, що правильно розумію. Якщо вони запропонують змінити аранжування, ми зможемо це обговорити, але не зобов’язані приймати кожну пропозицію.

— Так.

— І якщо з’явиться новий творчий внесок, потрібно буде окремо визначити, як його враховувати.

— Теж так.

Медісон подивилася на неї.

— Ти навіть не читала листа.

— Я слухаю тебе. І знаю, що ти не підписуватимеш нічого, не зрозумівши умов.

Медісон усміхнулася.

— Ти робиш це навмисно?

— Що саме?

— Змушуєш мене відчувати, що я можу бути спокійною.

Скарлетт нахилилася й поцілувала її.

— Ні. Я просто не хочу, щоб ти витрачала весь ранок на страх перед документом, який ще навіть не потребує твого підпису.

Медісон на мить притулилася чолом до її чола.

— Люблю тебе.

— Знаю.

— Можна було б відповісти щось романтичніше.

— Люблю тебе теж, моя тривожна композиторко.

— Уже краще.

Медісон підтвердила Клер, що п’ятниця їй підходить, і відклала телефон.

Але лист залишився в її думках.

Не тому, що умови здавалися несправедливими.

А тому, що вперше вона відчувала: її пісня може змінитися не лише тому, що вона сама захотіла зробити її кращою, а й тому, що хтось інший побачив у ній можливість для власного бачення.

І їй потрібно було навчитися розрізняти ці речі.

У п’ятницю Медісон приїхала до студії трохи раніше.

Джессіка вже чекала на неї біля входу, тримаючи паперовий стаканчик із кавою.

— Ти виглядаєш так, ніби готувалася до іспиту, — сказала вона.

— Я перечитала лист Клер чотири рази.

— Тоді ти готова до п’ятихвилинної розмови.

Медісон засміялася.

— Я просто хочу, щоб ми не погодилися на щось, про що потім шкодуватимемо.

— Ми й не погоджуватимемося. Сьогодні ми слухаємо пропозиції, ставимо запитання й вирішуємо, що нам підходить.

Джессіка сказала це так спокійно, що Медісон відчула себе трохи впевненіше.

Вони зайшли до студії.

Клер уже чекала в невеликій кімнаті для прослуховування. На столі лежали навушники, кілька роздрукованих аркушів і ноутбук, під’єднаний до акустичної системи.

— Рада вас бачити, — привіталася вона. — Сьогодні не будемо нічого затверджувати остаточно. Я хочу показати вам, які можливості бачу для композиції, а потім почути вашу думку.

— Чудово, — відповіла Джессіка.

Клер відкрила файл.

— Спочатку послухаємо поточну версію.

Знайомі перші акорди заповнили кімнату.

Медісон слухала уважно, хоча знала цей запис майже напам’ять. Вона пам’ятала, як вони із Джессікою записували три варіанти приспіву, як сперечалися щодо останнього рядка й як зрештою обрали третій варіант.

Пісня розповідала про життя після розриву — не про помсту, не про раптову перемогу над минулим, а про можливість пам’ятати людину й усе одно обирати себе.

Коли запис закінчився, Клер перемкнула файл.

— А тепер альтернативний мікс. Це демонстрація напрямку, а не фінальне рішення.

Перші секунди прозвучали майже так само.

Потім вступ змінився.

Бас став виразнішим, ритм — щільнішим. Вокал Джессіки вийшов на передній план, а інструментальний супровід набув більшої напруги. Пісня стала ближчою до сучасного попзвучання з легкими роковими елементами.

Медісон не могла заперечити: це звучало професійно.

Але приспів, який раніше здавався особистою розмовою, тепер перетворився на майже переможну заяву.

Коли композиція завершилася, Клер вимкнула відтворення.

— Що скажете?