70

Вона тричі перевірила, чи взяла гітару, двічі перечитала повідомлення від Наталі й один раз повернулася додому, бо їй здалося, що вона забула блокнот.

Блокнот лежав на пасажирському сидінні.

— Чудово, — пробурмотіла вона, сідаючи за кермо. — Якщо я забуду власне ім’я, принаймні зможу його прочитати.

Телефон завібрував.

Медісон: Ти вже на місці?

Скарлетт: Майже.

Медісон: Ти виїхала двадцять хвилин тому.

Скарлетт: Ти стежиш за мною?

Медісон: Ні. Просто знаю, як ти їздиш, коли хвилюєшся.

Скарлетт: Я чудово їжджу.

Медісон: Ти одного разу пропустила поворот біля власного університету.

Скарлетт: Це був експеримент.

Медісон: Звісно, кохана.

Скарлетт усміхнулася, поклала телефон екраном донизу й нарешті рушила.

Вона не хотіла, щоб Медісон їхала на репетицію замість неї або скасовувала власні справи заради підтримки. Вона хотіла пройти цей шлях сама — від першого акорду до останнього рішення.

Але знати, що Медісон буде в залі, усе одно було приємно.

І трохи страшно.

Тому що перед нею не потрібно було прикидатися безстрашною.

Благодійний концерт мав відбутися у невеликому відкритому просторі біля культурного центру. Організатори збирали кошти на безкоштовні музичні заняття для підлітків, які не могли дозволити собі приватних викладачів.

Скарлетт подобалася ця ідея.

Не тому, що вона вірила, ніби один концерт змінить чиєсь життя за вечір. Вона просто знала, як багато може означати можливість навчитися грати, написати першу пісню або знайти місце, де тебе слухатимуть без оцінювання кожної помилки.

Коли вона приїхала, Наталі вже розмовляла з технічною командою біля сцени.

— Ти прийшла! — привіталася організаторка.

— Я ще не передумала.

— Це вже хороший початок.

Наталі простягнула їй роздрукований розклад.

Скарлетт переглянула час виступу, тривалість сету й порядок виходу учасників. Їй виділили достатньо часу для трьох пісень, але вона ще не вирішила, чи виконуватиме нову композицію.

— Ти принесла текст? — запитала Наталі.

— Так.

— Хочеш сьогодні перевірити звук?

— Саме для цього я й приїхала.

Наталі кивнула.

— Добре. І ще одне: ми не будемо вимагати від тебе остаточного списку просто зараз. Мені потрібно знати його до вечора напередодні концерту, щоб технічна команда підготувала переходи. Якщо вирішиш не виконувати нову пісню, просто скажи.

Скарлетт відчула полегшення.

— Дякую. Я не хочу обіцяти те, чого ще не вирішила.

— І не потрібно. Я хочу, щоб ти вийшла на сцену з піснями, які сама обрала.

Вони обговорили мікрофон, монітори й те, чи варто залишити невелику паузу перед останньою композицією.

Потім Скарлетт піднялася на сцену.

Порожні стільці перед нею здавалися майже нескінченними.

Вона знала, що під час концерту людей буде більше. Знала, що серед них будуть ті, хто прийшов заради музики, ті, хто прийшов підтримати друзів, і ті, хто просто шукав, як провести вечір.

І все ж зараз вона відчувала себе так, ніби кожен із них уже дивився на неї.

— Почнемо з першої пісні? — запитав звукорежисер.

— Так.

Скарлетт зіграла вступ до «Маленьких речей».

Перші акорди прозвучали чисто. Вона перевірила гучність голосу, попросила трохи змінити баланс гітари й повторила приспів.

Потім виконала «Поки я вчуся».

Цього разу вона не поспішала. Дозволила словам лягати на мелодію природно, не намагаючись довести, що здатна заспівати без жодної помилки.

Коли завершила, звукорежисер показав великий палець.

— Чудово. Тепер третя?

Скарлетт подивилася на блокнот.

На сторінці було написано: «Не проси дозволу».

Вона взяла повільний вдих.

— Так. Третя.

Перший куплет пройшов добре.

Скарлетт співала про звичку приховувати страх, про чужі очікування, які вона довго приймала за власні бажання.

Потім настав приспів.

Вона заспівала його так, як репетирувала вдома.

Я більше не прошу дозволу,
Щоб мати право на свій шлях.
Я відчиняю власні двері,
Хоч досі чую відгомін страху.

Мелодія піднімалася, а голос ставав упевненішим.

Але коли вона дійшла до останнього куплету, щось усередині неї зупинилося.

Вона подивилася на рядки, які написала кілька днів тому.

Та сьогодні я відчиняю вікна,
Не питаю, чи можна дихати.
Я не знаю, ким стану завтра,
Але більше не хочу ховатися.

Слова були хорошими.

Та зараз вони здавалися їй надто гладкими. Ніби героїня пісні вже переступила межу, залишила всі страхи позаду й тепер могла розповідати про це з безпечної відстані.

Скарлетт зупинилася.

— Ще раз, будь ласка, — сказала вона звукорежисеру.

Він кивнув і повернувся до початку фрагмента.

Вона заспівала знову.

І знову зупинилася на тому самому місці.

— Щось не так? — запитав він.

Скарлетт опустила гітару.

— Так. Але не зі звуком.

Вона відійшла до краю сцени й сіла на невисоку дерев’яну платформу.

Перед нею лежав блокнот. Вона відкрила його на останній сторінці й довго дивилася на текст.

Їй хотілося написати, що тепер вона вільна.

Що більше не боїться батька, чужого осуду, невдачі або власної невизначеності.

Але це було б неправдою.

Вона досі боялася.

Досі іноді думала, чи не помилилася, відмовившись від батькового плану для її життя. Досі переживала, що її музика нікому не буде потрібна. Досі ловила себе на бажанні виправдовувати кожне рішення перед людьми, які не мали права його ухвалювати.

Вона не стала іншою людиною за одну ніч.