69

Вона розплющила очі, втупилася в стелю й спробувала відновити послідовність нот.

Спочатку їй здалося, що вона пам’ятає все. Потім зникла друга фраза. За нею — перехід до приспіву.

— Ні, ні, ні…

Вона різко сіла.

Скарлетт поворухнулася поруч і накрила голову подушкою.

— Якщо ти зараз сваришся з музикою, передай їй, що сьогодні вихідний.

— Я забула мелодію.

— Добре.

— Скарлетт!

— Що? Ти ж не забула, як дихати.

Медісон подивилася на неї з обуренням.

— Це зовсім не смішно.

Скарлетт прибрала подушку й розплющила одне око.

— Ти пам’ятаєш хоча б щось?

Медісон почала наспівувати. Перші ноти звучали впевнено, але потім вона зупинилася.

— Отут була інша фраза.

Скарлетт уважно слухала.

— Спробуй ще раз. Не думай про те, якою вона мала бути. Просто заспівай те, що пам’ятаєш.

Медісон заплющила очі й повторила мелодію.

Цього разу вона не зупинилася одразу. Продовжила наспівувати, змінюючи кілька нот, поки не знайшла перехід, який здавався знайомим.

Вона розплющила очі.

— Здається, це воно.

— Тоді запиши.

Медісон схопила телефон, відкрила диктофон і швидко наспівала фрагмент.

Потім прослухала його.

— Ні. Це не зовсім те.

— Але тобі подобається?

Медісон помовчала.

— Так.

— Тоді, можливо, ти не втратила мелодію. Можливо, знайшла іншу.

Медісон подивилася на неї.

— Ти іноді говориш такі речі, що мені хочеться негайно записати їх у блокнот.

— Можеш. Але спочатку поцілуй мене.

— За мудрість?

— За красу.

Медісон засміялася й нахилилася до неї.

— Нестерпна.

— Закохана в мене нестерпна жінка.

— На жаль, це правда.

Вона поцілувала Скарлетт, а потім знову потягнулася до телефона.

Цього разу мелодія нікуди не зникла.

До студії вони приїхали після обіду.

Клер погодилася послухати їхню чорнову композицію перед тим, як вони вирішать, чи підходить вона для творчого вечора. Медісон узяла із собою ноутбук і блокнот, а Скарлетт — гітару.

Їхня пісня поки не мала назви.

Вони називали її просто «спільною», хоча Скарлетт одного разу запропонувала «Дві ноти й одна катастрофа».

Медісон відмовилася.

— Це назва нашого майбутнього документального фільму, — пояснила Скарлетт.

— Документального фільму про що?

— Про те, як ти намагаєшся працювати, а я заважаю.

— Тоді він триватиме дві хвилини.

— Чому?

— Бо на третій я тебе поцілую, і ми забудемо, що знімали.

Скарлетт тоді лише посміхнулася.

Тепер, сидячи навпроти Клер, вони вже не жартували.

Медісон відкрила файл.

— Ми вирішили не робити звичайний дует. У пісні дві окремі мелодичні лінії. Вони перетинаються, але не завжди завершуються однаково.

— Чому? — запитала Клер.

— Бо ми хотіли передати, що двоє людей можуть бути близькими, не втрачаючи власного голосу, — відповіла Скарлетт.

Клер кивнула.

— Добре. Покажіть.

Медісон заграла вступ.

Мелодія була стриманою, майже камерною. Перший куплет звучав так, ніби героїня обережно перевіряла кожне слово, перш ніж наважитися його вимовити.

Скарлетт вступила на другій фразі.

Її голос був нижчим, трохи шорстким, із легкою хрипотою на кінцях рядків. Вона не копіювала інтонацію Медісон, а ніби відповідала їй з іншої кімнати.

Потім вони заспівали разом.

Я стишувала власні бажання,
Щоб почути твій голос ясніше.

Я боялась, що тебе не втримати,
І мовчала, коли треба було почути.

На переході їхні голоси розійшлися в різні боки.

Але в останньому рядку знову зустрілися.

Коли музика стихла, у кімнаті запала тиша.

Клер не поспішала говорити.

Вона зробила кілька нотаток, потім підняла голову.

— У цьому є щось справжнє.

Медісон відчула полегшення, хоча намагалася не показувати його надто явно.

— Але? — запитала Скарлетт.

Клер посміхнулася.

— Ви вже знаєте, що після компліменту зазвичай іде «але»?

— Професійний досвід, — відповіла Скарлетт.

Клер засміялася.

— Але приспів поки не має достатньо сильного емоційного центру. Куплети розповідають дві історії, і це працює. Та коли голоси зустрічаються, я хочу відчути, що змінилося між героїнями. Зараз вони просто погоджуються одна з одною.

Медісон подивилася на Скарлетт.

Це зауваження було справедливим.

— Що ви пропонуєте? — запитала вона.

— Спробуйте зробити приспів сміливішим. Нехай героїні не просто визнають власні страхи. Нехай вони ризикнуть сказати те, чого раніше уникали.

— Наприклад? — запитала Скарлетт.

Клер підійшла до клавішних і зіграла кілька акордів.

— Можна підняти мелодію, додати напруги, а потім дати їй розкритися в спільній вокальній лінії. Не обов’язково робити пісню гучною, але має відбутися зміна.

Медісон уважно слухала.

— Мені подобається гармонія.

— Мені теж, — сказала Скарлетт. — Але я не впевнена щодо спільної лінії.

Клер повернулася до них.

— Чому?

Скарлетт трохи помовчала, добираючи слова.

— Бо тоді може здатися, що в кінці вони все-таки стають однаковими. А ми хочемо сказати протилежне.

— Не обов’язково, — відповіла Клер. — Вони можуть співати разом, не втрачаючи відмінностей.

— Так. Але якщо мелодія змусить обидва голоси рухатися однаково, ця ідея зникне.

Медісон відчула знайоме бажання втрутитися й швидко знайти компроміс.

Вона вже хотіла сказати, що вони можуть спробувати обидва варіанти.

Але зупинилася.

Скарлетт не просила її говорити замість неї.

Клер задумливо подивилася на нотний аркуш.

— Це слушне зауваження. Можливо, можна зробити приспів сильнішим за рахунок ритму, а не об’єднання мелодій. Я не наполягаю на конкретному рішенні. Моя робота — показати вам можливості, а не вирішувати за вас.