68

По-перше, цілуватися було приємніше.

По-друге, поцілунок не вимагав вибирати між мінорним акордом і мажорним.

А по-третє, Скарлетт Гейл мала абсолютно нестерпну звичку усміхатися саме тоді, коли Медісон намагалася зосередитися.

— Припини.

Скарлетт підняла очі від гітари.

— Що саме?

— Оце.

— Усміхатися?

— Так.

— Мені заборонено усміхатися у власній квартирі?

— Коли я працюю над музикою — так.

Скарлетт театрально приклала долоню до грудей.

— Я живу з монстром.

— Ти не живеш зі мною.

— Поки що.

Медісон повільно повернула голову.

Скарлетт невинно дивилася на неї, перебираючи струни.

— Ти робиш це навмисно.

— Що саме?

— Кажеш щось таке, а потім удаєш, що не розумієш, чому я відволікаюся.

— Можливо, я просто хочу, щоб ти нарешті звернула на мене увагу.

Медісон відсунула ноутбук.

— Ти маєш її всю.

Скарлетт перестала усміхатися.

Медісон підійшла до дивана, присіла перед нею й поцілувала її.

Спочатку Скарлетт відповіла легко, але за мить поклала гітару поруч і обійняла Медісон за шию.

Коли вони нарешті відсторонилися, Скарлетт торкнулася носом її щоки.

— Це була дуже ефективна перерва.

— П'ять хвилин.

— Щонайменше десять.

— Ти зіпсувала мені графік.

— Я врятувала тебе від поганої музики.

Медісон засміялася.

— Знаєш, що найгірше?

— Що я прекрасна?

— Що ти, можливо, маєш рацію.

Скарлетт переможно посміхнулася.

— Запиши це. Таке трапляється нечасто.

Медісон повернулася до клавішних.

— Добре. Працюємо. І цього разу без поцілунків.

— Я нічого не обіцяю.

Їхня спільна мелодія народилася випадково.

Кілька днів тому Скарлетт заграла послідовність акордів, яка нагадала Медісон про дощовий вечір, коли вони вперше залишилися разом наодинці довше, ніж планували.

Тоді вони ще не знали, чи зможуть бути відвертими одна з одною. Між ними було багато недомовленостей, невисловленого бажання й страху зробити неправильний крок.

Тепер вони могли згадувати той час із усмішкою.

Але Медісон не хотіла писати пісню лише про початок їхнього кохання.

Їй хотілося передати щось складніше.

Як двоє людей можуть любити одна одну, не стаючи єдиною людиною.

Як можна тримати когось за руку й водночас дозволяти йому йти власною дорогою.

Як можна залишатися поруч, не перетворюючи близькість на клітку.

— Я маю одну ідею, — сказала Медісон.

Скарлетт підняла голову.

— Слухаю.

— Що, якщо пісня буде про дві людини, які спочатку намагаються співати в унісон, а потім розуміють, що їхні голоси не обов’язково мають звучати однаково?

Скарлетт замислилася.

— Тобто не класичний дует, де одна починає фразу, а інша її повторює?

— Саме так. Спочатку вони ніби шукають одну мелодію. А потім кожна знаходить власну.

— Але вони все одно можуть співати разом?

— Так. Просто не постійно.

Скарлетт повільно посміхнулася.

— Мені подобається.

Вона взяла блокнот і записала кілька слів.

— Можливо, перший куплет має бути про те, як людина звикає підлаштовуватися. Вона змінює голос, темп, навіть те, що хоче сказати, лише б її почули.

— А другий — про те, як вона перестає це робити?

— Не зовсім. Я не хочу, щоб одна з героїнь виглядала неправильною, а інша — правильною. Вони обидві мають чомусь навчитися.

Медісон кивнула.

— Тоді перша героїня боїться втратити себе, а друга — боїться, що її не оберуть.

Скарлетт завмерла.

— Це дуже близько до нас.

— Трохи.

— Медісон.

— Добре. Дуже.

Скарлетт подивилася на неї з ніжністю.

— Тільки не робімо з нашої історії щось, що ми не готові розповідати всім.

— Не будемо. Ми можемо взяти відчуття, але не зобов’язані відтворювати реальні події.

— Домовилися.

Вони почали записувати окремі фрази.

Медісон відповідала за мелодію й перший варіант тексту. Скарлетт шукала образи, які могли б передати ідею двох голосів. Потім вони мінялися ролями: Скарлетт наспівувала мелодію, а Медісон записувала слова, які виникали під час імпровізації.

Перший рядок з’явився майже відразу.

Я так боялась змінити свій голос,

Скарлетт зупинилася.

— Ні. Надто прямолінійно.

— Мені подобається.

— Тобі подобається, бо ти написала.

— Це не злочин.

— Але я хочу, щоб рядок звучав як пісня, а не як пояснення до неї.

Медісон задумалася.

Потім перекреслила слова.

Вони спробували ще кілька варіантів.

Зрештою Скарлетт написала:

Я стишувала власні бажання,
Щоб почути твій голос ясніше.

Медісон прочитала рядки вголос.

— Ось це добре.

— Справді?

— Так. Тут немає звинувачення. Лише те, що людина робила із собою.

Скарлетт записала фразу чистіше.

— А тепер твоя черга.

Медісон кілька хвилин дивилася на порожню сторінку.

— Що, якщо друга героїня теж помиляється? Вона настільки боїться, що її не оберуть, що намагається стати незамінною.

Скарлетт перестала писати.

— Тобто вона хоче бути потрібною настільки, щоб її не могли залишити?

— Так.

— Це боляче.

— Але чесно.

Скарлетт відклала ручку.

— Я знаю це відчуття.

Медісон повернулася до неї.

— Я теж.

Між ними повисла тиша.

Не та незручна тиша, яку потрібно було негайно заповнити.

Це була тиша впізнавання.

Скарлетт першою простягнула руку й торкнулася пальців Медісон.

— Мені подобається, що ми можемо написати про це, не роблячи вигляд, ніби вже все зрозуміли.

Медісон переплела їхні пальці.

— Можливо, саме тому ми й можемо це написати.

Вона повернулася до клавішних.

За кілька хвилин з’явився другий рядок.