65

Не тому, що вона не хотіла їхати.

Вона хотіла.

Саме це й лякало найбільше.

Коли ти чогось не хочеш, відмовитися легко. Можна знайти десятки переконливих причин, пояснити все обставинами й переконати себе, що нічого не втратила.

А коли хочеш — доводиться ризикувати.

Медісон стояла перед дзеркалом у передпокої, поправляючи комір чорної сорочки.

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся на допит, — сказала Скарлетт.

Вона сиділа на дивані, підібгавши ноги, й спостерігала за Медісон із виразом людини, яка отримує задоволення від чужого хвилювання.

— Я їду працювати з незнайомими людьми, які оцінюватимуть мої музичні ідеї.

— Тобто на допит.

— Саме так.

Скарлетт відклала телефон.

— І що ти зробиш, якщо комусь не сподобається твоя музика?

— Заплачу.

— А якщо комусь сподобається?

Медісон задумалася.

— Теж заплачу. Від полегшення.

Скарлетт розсміялася.

— Іди сюди.

Медісон підійшла до дивана. Скарлетт узяла її за руки й потягнула до себе.

— Послухай мене. Ти їдеш туди не для того, щоб усім сподобатися. Ти їдеш писати музику. Якщо знайдеш людей, з якими тобі цікаво працювати, чудово. Якщо ні, ти все одно дізнаєшся щось нове.

— Ти так говориш, ніби я можу просто вимкнути свою тривожність.

— Ні. Але можеш перестати дозволяти їй ухвалювати рішення замість тебе.

Медісон примружилася.

— Ти сьогодні небезпечно мудра.

— Я прокинулася раніше за тебе. У мене було більше часу.

Медісон нахилилася й поцілувала її.

Скарлетт затримала її біля себе, обійнявши за талію.

— І ще одне.

— Що?

— Не намагайся написати найкращу пісню у своєму житті за перші двадцять хвилин.

— А за перші тридцять можна?

— Медісон.

— Добре, добре.

Скарлетт поправила пасмо волосся біля її обличчя.

— Я пишаюся тобою.

Медісон перестала усміхатися.

Ці слова вона чула раніше, але цього ранку вони прозвучали особливо.

Не як оцінка результату.

Не як похвала за успіх.

А як визнання того, що вона наважилася зробити крок, якого боялася.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Ти напишеш мені, коли приїдеш?

— Так.

— І коли закінчиш?

— Так.

— І якщо захочеш утекти через вентиляційну шахту?

Медісон розсміялася.

— Тоді теж.

Скарлетт поцілувала її востаннє.

— Іди вже, майбутня музична легендо.

— Не тисни на мене.

— Я просто хочу, щоб ти знала: якщо ти станеш знаменитою, я першою скажу всім, що колись бачила тебе в піжамі з качечками.

Медісон завмерла.

— Ти обіцяла нікому не розповідати про ці штани.

— Я не обіцяла мовчати про піжаму.

— Я розриваю наші стосунки.

— Побачимося ввечері, кохана.

Медісон вийшла, сміючись.

І вперше за весь ранок її страх став трохи меншим.

Студія виявилася просторішою, ніж вона уявляла.

У великій кімнаті стояли клавішні інструменти, кілька гітар, мікрофони й довгий стіл із ноутбуками. На стінах висіли акустичні панелі, а крізь скляні двері було видно невелику кімнату звукозапису.

Люди вже збиралися.

Хтось обговорював останній концерт, хтось налаштовував інструмент, а двоє хлопців сперечалися про те, чи можна побудувати сильний приспів на трьох акордах.

Медісон зупинилася біля входу.

Вона не знала нікого.

І ніхто не знав її.

Це було одночасно приємно й нестерпно.

— Медісон Рід?

Вона обернулася.

До неї підійшла Клер.

— Привіт. Рада, що ти тут.

— Я теж. Здається.

Клер засміялася.

— Це вже непоганий початок. Ходімо, познайомлю тебе з групою.

За великим столом сиділи четверо учасників. Клер представила Медісон композитору, який працював переважно з електронною музикою, барабанниці на ім’я Зої, гітаристу на ім’я Майлз і молодій авторці пісень — Вівіан Чен.

Вівіан мала коротке темне волосся, срібні сережки й такий зосереджений погляд, ніби вже подумки редагувала кожне слово, яке чула.

— Ти пишеш тексти? — запитала вона.

— Так. І мелодії.

— Що більше любиш?

Медісон задумалася.

— Залежить від дня.

— Це дипломатична відповідь.

— А ти завжди ставиш запитання так, ніби перевіряєш людей?

Вівіан ледь помітно посміхнулася.

— Лише коли хочу зрозуміти, з ким працюватиму.

— Тоді я теж поставлю запитання. Ти завжди відповідаєш так, ніби вже знаєш, що всі навколо помиляються?

Зої пирснула сміхом.

Майлз підняв голову від гітари.

Вівіан подивилася на Медісон уважніше.

А потім розсміялася.

— Добре. Мені подобається твій характер.

— Мені ще не вирішили, подобається мій чи ні.

— Це нормально. Я зазвичай вирішую ближче до обіду.

Напруження трохи спало.

Клер плеснула в долоні, привертаючи увагу всіх присутніх.

— Сьогодні працюємо в групах. Ваше завдання — створити основу композиції, яка розповідатиме історію без очевидного висновку. Не пишіть те, що, на вашу думку, люди хочуть почути. Пишіть те, що справді хочете дослідити. До кінця дня нам потрібна робоча демоверсія, але це не означає, що ви мусите завершити пісню.

Медісон відчула, як у грудях щось відгукнулося.

Не пишіть те, що люди хочуть почути.

Можливо, саме це їй і потрібно було почути.

— І ще, — додала Клер. — Усі права на створені композиції та умови їхнього подальшого використання визначатимуться письмовими домовленостями між авторами. Не вважайте, що будь-яка ідея автоматично стає спільною власністю лише тому, що ви озвучили її в кімнаті. Якщо у вас виникнуть запитання щодо внеску чи авторства, зупиніться й обговоріть їх.

Медісон подумки подякувала собі за те, що не пропустила читання документів.

Потім Клер оголосила групи.

Медісон працюватиме з Вівіан і Майлзом.