64

Він лежав на кухонному столі, розгорнутий на сторінці з новою піснею. Поруч стояла чашка кави, до якої вона майже не торкнулася, а на екрані телефона світився час: 10:17.

Медісон мала приїхати за пів години.

Скарлетт уже тричі перечитала написані рядки, двічі закривала блокнот і один раз серйозно розглядала можливість викинути його у смітник.

Не тому, що пісня була поганою.

Навпаки.

Вона боялася, що пісня виявиться надто хорошою — настільки особистою, що після того, як її прочитає інша людина, повернутися до колишнього відчуття безпеки вже не вдасться.

Вона написала ці рядки після листа матері.

Без згадок про минуле, без імен, без звинувачень.

Лише про себе.

Про те, як довго вона намагалася бути правильною донькою, правильною коханою, правильною музиканткою. Як підбирала слова, щоб нікого не розчарувати, і приховувала власні бажання, якщо вони могли комусь завадити.

А потім одного дня зрозуміла, що більше не знає, як звучить її власний голос без чужих очікувань.

Телефон завібрував.

Медісон: Я вже внизу. Привезти тобі щось смачне чи ти знову харчуєшся кавою та драматичними думками?

Скарлетт посміхнулася.

Скарлетт: Я їла.

Медісон: Що саме?

Скарлетт: Це допит?

Медісон: Це турбота з елементами розслідування.

Скарлетт: Підіймайся, детективко.

За хвилину пролунав дзвінок у двері.

Скарлетт відчинила їх, і Медісон відразу поцілувала її.

— Доброго ранку.

— Ти запізнилася на три хвилини.

— Я стояла внизу й чекала на дозвіл увійти.

— Я такого не казала.

— Ти могла сказати це очима.

Скарлетт обійняла її за шию.

— Можливо, я просто хотіла, щоб ти за мною скучила.

— За двадцять сім хвилин?

— Я амбітна.

Медісон засміялася й поцілувала її ще раз.

Усе було майже як завжди.

Майже — тому що Скарлетт постійно поглядала на блокнот.

Медісон помітила це вже за кілька хвилин.

— Що там?

Скарлетт завмерла.

— Де?

— На столі. Ти дивишся на нього так, ніби він знає всі твої секрети.

— Можливо, знає.

Медісон не стала підходити ближче.

— Хочеш розповісти?

Скарлетт опустила погляд.

— Я написала пісню.

Обличчя Медісон одразу посвітлішало.

— Справді?

— Так.

— І ти хочеш, щоб я її послухала?

Скарлетт помовчала.

— Я хочу показати тобі кілька рядків. Але маю одне прохання.

— Яке?

— Не пропонуй змін. Не говори, що краще звучатиме інакше. Не намагайся знайти слабкі місця.

Медісон серйозно кивнула.

— Добре.

— І не кажи, що все чудово, тільки тому, що любиш мене.

— Це буде складніше.

— Медісон.

— Гаразд. Я просто послухаю.

Скарлетт сіла за стіл і розгорнула блокнот.

Її пальці трохи тремтіли.

Вона хотіла прочитати текст сама, але голос застряг десь у горлі. Тоді вона підсунула блокнот до Медісон.

— Читай мовчки. А потім скажи лише те, що відчула. Не те, що я маю зробити з піснею.

Медісон узяла блокнот.

І почала читати.

Я так довго питала дозволу
Навіть там, де могла обирати сама.
Посміхалась, коли було боляче,
І ховала слова у мовчанні.

Я носила чужі очікування,
Наче сукню, пошиту не за мірками.
І боялася стати собою,
Бо тоді мене могли не любити.

Та сьогодні я відчиняю вікна,
Не питаю, чи можна дихати.
Я не знаю, ким стану завтра,
Але більше не хочу ховатися.

Медісон дочитала.

Потім повернулася до першого рядка.

І перечитала його ще раз.

Скарлетт спостерігала за нею, намагаючись зрозуміти, чи їй сподобалося.

Найгірше було чекати.

— Ну? — нарешті не витримала вона.

Медісон підняла очі.

— Я відчула, ніби ти нарешті перестала вибачатися за те, що існуєш.

Скарлетт мовчала.

— І мені здалося, що ти написала це не для того, щоб хтось пожалів тебе, — продовжила Медісон. — Ти не просиш, щоб люди зрозуміли, як сильно тебе поранили. Ти просто говориш, що більше не хочеш жити за чужими правилами.

Вона обережно закрила блокнот.

— Мені дуже хочеться почути, як ти це співатимеш.

Скарлетт відчула, як напруження повільно відступає.

— Ти не хочеш нічого змінити?

Медісон усміхнулася.

— Хочу. Я завжди хочу щось змінити. Я авторка пісень, Скарлетт. Якби мені дали прочитати список покупок, я б, напевно, запропонувала змінити ритм.

Скарлетт засміялася.

— Це правда.

— Але ти попросила мене не редагувати. Тому я не редагуватиму.

Вона простягнула руку через стіл.

Скарлетт переплела їхні пальці.

— Дякую.

— Ти хочеш показати мені решту?

— Поки що ні.

— Добре.

— Ти навіть не спробуєш мене переконати?

— Ні.

Скарлетт примружилася.

— Ти стала підозріло слухняною.

— Я просто хочу залишитися твоєю дівчиною, а не безкоштовною редакторкою.

— У тебе погано виходить не бути редакторкою.

— А в тебе чудово виходить мене дражнити.

Скарлетт нахилилася й поцілувала її.

Цього разу поцілунок був довшим. Медісон обійняла її за талію, а Скарлетт провела пальцями по її волоссю.

Коли вони відсторонилися, Скарлетт прошепотіла:

— Я сумувала за тобою.

— Ми бачилися позавчора.

— І що?

— Нічого. Я теж сумувала.

Скарлетт усміхнулася.

— Тоді все добре.

Але Медісон знала, що не все.

Іноді між людьми, які кохають одне одного, залишаються речі, які не можна розв’язати одним поцілунком.

На щастя, їм не потрібно було розв’язувати все одразу.

Запрошення на авторську сесію надійшло Медісон наступного дня.

Його надіслала Клер.

У повідомленні було зазначено, що студія організовує дводенну робочу зустріч для кількох молодих авторів, композиторів і виконавців. Учасникам належало працювати в невеликих групах, створюючи нові композиції з нуля.