63

Виявилося, що ще складніше — не дозволити чужим словам написати її замість тебе.

Уже другу годину вона сиділа перед ноутбуком у своїй квартирі, слухаючи одну й ту саму демоверсію. На екрані світилися рядки, які ще вчора здавалися їй правильними. Сьогодні вони дратували.

Вона видалила останнє речення.

Надрукувала нове.

Перечитала.

Видалила й його.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

Курсор блимав на порожньому рядку, наче насміхався.

Медісон відкинулася на спинку крісла.

Коментар Клер не виходив у неї з голови. Не тому, що продюсерка образила її — Клер нічого образливого не сказала. Навпаки, вона наголосила, що рішення про зміни залишається за авторами.

Але зауваження одного з учасників відбору виявилося надто влучним у місце, яке Медісон воліла не показувати навіть собі.

«Текст надто обережний. Він хоче бути чесним, але не наважується сказати нічого по-справжньому гострого».

Можливо, саме так вона й писала останнім часом.

Обережно.

Залишаючи достатньо простору між словами, щоб ніхто не міг торкнутися того, що боліло насправді.

Вона називала це стриманістю. Професійністю. Умінням не перетворювати кожну особисту історію на сповідь.

Але що, як іноді це була просто втеча?

Медісон закрила ноутбук.

— Я ненавиджу музику, — оголосила вона порожній кімнаті.

Телефон завібрував.

Ітан: Ти жива?

Медісон: Ні.

Ітан: Зрозуміло. Тоді віддай мені свої концертні квитки.

Медісон: Я серйозно.

Ітан: Саме тому я й питаю. Ти або пишеш геніальну пісню, або вже сорок хвилин дивишся на порожній екран і переконуєш себе, що це творчий процес.

Медісон примружилася.

Медісон: Звідки ти знаєш?

Ітан: Бо я тебе знаю. І ще тому, що ти вчора написала мені: «Якщо я ще раз почую слово “приспів”, я викину ноутбук у басейн».

Медісон усміхнулася всупереч собі.

Медісон: Я не маю басейну.

Ітан: Ось чому я й не хвилююся.

Вона відклала телефон.

Ітан мав неприємну звичку говорити правду в моменти, коли Медісон воліла б почути щось зовсім інше.

Можливо, саме тому він залишався її другом.

Скарлетт прийшла близько четвертої.

Вона принесла два холодні напої, пакет із печивом і невеликий блокнот, який Медісон раніше не бачила.

— Я принесла тобі їжу, — сказала вона, проходячи до кімнати.

— Ти починаєш конкурувати з моїм тостером.

— Я виграю.

— Це правда.

Скарлетт поставила напої на стіл і поцілувала Медісон.

— Як справи?

— Чудово.

Скарлетт відступила на крок.

— Ти сказала це таким голосом, ніби щойно поховала трьох людей.

— Лише одну пісню.

— Співчуваю родині загиблої.

Медісон засміялася.

Скарлетт сіла поруч і поклала блокнот на коліна.

Вона не хотіла одразу розповідати про лист матері. Після вчорашнього вечора в неї залишилося дивне відчуття: ніби всередині нарешті звільнилося місце для чогось нового.

Не обов’язково великого.

Не обов’язково пов’язаного з музикою.

Просто її власного.

Але вранці вона все-таки відкрила блокнот і почала писати.

Спершу одне речення.

Потім ще одне.

Потім кілька рядків, які не нагадували нічого з того, що вона створювала раніше.

— Я теж пишу, — сказала Скарлетт.

Медісон повернулася до неї.

— Нову пісню?

— Схоже на те.

— Можна послухати?

Скарлетт замислилася.

Раніше вона без вагань показала б їй перші рядки. Медісон була людиною, якій вона довіряла більше, ніж будь-кому.

Але зараз текст був настільки новим, що навіть сама Скарлетт не знала, що він означає.

— Ще ні.

Медісон кивнула.

— Добре.

Скарлетт уважно подивилася на неї.

— Ти не образилася?

— Ні. Чому я маю ображатися?

— Не знаю. Можливо, тому, що раніше я показувала тобі майже все.

Медісон усміхнулася.

— Ти не зобов’язана відчиняти всі двері лише тому, що колись відчинила одні.

Скарлетт відчула тепло в грудях.

— Ти справді це розумієш?

— Намагаюся.

Вона взяла свій напій і зробила ковток.

— Хоча тепер я можу померти від цікавості.

— Це твоя проблема.

— Жорстоко.

— Я вчуся в тебе.

Медісон засміялася, а Скарлетт нахилилася й поцілувала її.

На кілька хвилин усе знову стало простим.

Дві дівчини.

Квартира.

Тихе сонце за вікном.

І музика, яка поки що належала тільки їм самим.

— Я хочу тобі дещо показати, — сказала Медісон приблизно за годину.

Скарлетт підняла голову від блокнота.

— Ти щойно скаржилася, що ненавидиш музику.

— Я не сказала, що перестала нею займатися.

— Це правда.

Медісон відкрила ноутбук і під’єднала невеликі колонки.

— Я працюю над новою мелодією. Поки що без остаточного тексту.

— Можна послухати?

— Саме для цього я й увімкнула колонки.

Скарлетт влаштувалася зручніше.

Мелодія почалася з кількох низьких нот. Потім вступили гітара й тихий електронний ритм. Музика розвивалася повільно, майже непомітно, але ближче до середини в ній з’явилася напруга.

Скарлетт заплющила очі.

Їй сподобалося.

Навіть дуже.

Мелодія була темнішою за звичні композиції Медісон, у ній відчувалася злість, яку авторка зазвичай приховувала за ніжністю.

Коли запис закінчився, Скарлетт розплющила очі.

— Це добре.

Медісон насторожилася.

— Просто добре?

— Дуже добре.

— Ти сказала це так, ніби намагаєшся не засмутити мене.

— Медісон, я щойно сказала, що мені подобається твоя мелодія.

— Але?

Скарлетт зітхнула.

— Але я не впевнена, що текст має бути таким, як ти його задумала.