62

Вона сиділа на краю ліжка, тримаючи телефон обома руками. За вікном уже прокинувся Лос-Анджелес: машини повільно рухалися вулицею, сонце торкалося сусідніх будинків, а десь у дворі хтось голосно розмовляв телефоном.

Звичайний ранок.

Звичайне місто.

І лист, через який Скарлетт раптом відчула себе тією дівчиною, котра колись стояла перед зачиненими дверима батькового кабінету й намагалася зрозуміти, чому її власне життя постійно вирішують за неї.

Повідомлення надійшло від Лори Мітчелл.

«Скарлетт, привіт. Я розбирала старі матеріали, пов’язані із “Синьою кімнатою”, і знайшла конверт із твоїм ім’ям. Він був серед речей, які твоя мама залишила після одного з виступів. Я не впевнена, чи вона хотіла передати його тобі, але вважаю, що ти маєш право знати про його існування. Якщо захочеш, можемо зустрітися».

Скарлетт перечитала повідомлення тричі.

Потім заблокувала телефон.

Вона не знала, що відчувала.

Цікавість? Страх? Злість через те, що навіть через стільки років у її житті продовжували з’являтися речі, про які їй ніхто не розповідав?

Можливо, усе разом.

— Ти збираєшся пропалити екран поглядом?

Голос Медісон пролунав за спиною.

Скарлетт підняла голову.

Медісон стояла у дверях спальні з двома чашками кави. На ній була вільна футболка, а волосся стирчало в різні боки.

— Я намагаюся змусити телефон самостійно пояснити мені, що відбувається.

— І як успіхи?

— Він упертий.

Медісон підійшла й простягнула їй чашку.

— Хочеш розповісти?

Скарлетт подивилася на неї.

Раніше вона, мабуть, сказала б, що все гаразд. Відклала б телефон, посміхнулася і вирішила, що впорається сама.

Тепер вона принаймні намагалася не ховатися за першою відповіддю, яка спадала на думку.

— Лора знайшла конверт, пов’язаний із мамою. Каже, що на ньому моє ім’я.

Медісон сіла поруч.

— Ти знаєш, що там?

— Ні.

— І хочеш дізнатися?

Скарлетт видихнула.

— Так. І ні.

— Це можливо одночасно.

— Знаю.

Вона провела пальцем по краю чашки.

— Я боюся, що там буде ще одна історія про те, як мама хотіла співати, як тато їй заважав, як вона намагалася повернутися до музики. Я вже знаю достатньо, щоб розуміти, що з нею сталося. Але іноді мені здається, що я продовжую шукати щось, що нарешті пояснить мені все.

— А якщо лист не пояснить?

— Тоді я розчаруюся.

Медісон не поспішила її заспокоювати.

— Можливо.

Скарлетт повернулася до неї.

— Ти навіть не спробуєш сказати, що все буде добре?

— Я можу сказати, що ти маєш право розчаруватися. І що не зобов’язана перетворювати кожну річ, пов’язану з мамою, на завдання, яке повинна виконати.

Скарлетт опустила погляд.

— Іноді мені здається, що якщо я перестану шукати, то ніби залишу її історію незавершеною.

— А якщо її історія вже належить їй, а не тобі?

Запитання прозвучало тихо.

Скарлетт довго мовчала.

Потім поставила чашку на тумбочку й притулилася до Медісон плечем.

— Ненавиджу, коли ти кажеш щось розумне до дев’ятої ранку.

— Я можу почекати до десятої.

— Було б чудово.

Медісон поцілувала її у волосся.

— Ти можеш зустрітися з Лорою. Можеш попросити її надіслати фотографію конверта. Можеш навіть сказати, що поки не готова. Це твоє рішення.

Скарлетт підняла голову.

— А якщо я попрошу тебе піти зі мною?

— Я піду.

— Не ставитимеш запитань?

— Ставити запитання — це мій талант. Але я можу почекати, поки ти сама захочеш говорити.

Скарлетт усміхнулася.

— Тоді ходімо зі мною.

— Коли?

— Сьогодні.

Медісон кивнула.

— Добре.

Скарлетт нахилилася й поцілувала її.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не намагаєшся врятувати мене від листа, якого ще навіть не бачила.

Медісон легко торкнулася її носа.

— Я можу врятувати тебе від поганого тостера. Це межа моїх можливостей.

Скарлетт засміялася.

І вперше за цей ранок змогла нормально вдихнути.

Лора призначила зустріч у невеликій кав’ярні неподалік від району, де колись працювала «Синя кімната».

Скарлетт упізнала її ще до того, як підійшла до столика.

Лора майже не змінилася. Та сама коротка стрижка, окуляри в темній оправі й звичка тримати руки навколо чашки, ніби вона зігрівалася навіть у теплий день.

На столі перед нею лежав кремовий конверт.

Скарлетт зупинилася.

Її ім’я було написане від руки.

Не друкованими літерами, не на офіційному бланку.

Саме так, як писала її мама на листівках, які залишала в шкільному рюкзаку.

Скарлетт упізнала почерк одразу.

— Привіт, — сказала Лора.

— Привіт.

Вони обійнялися.

Лора перевела погляд на Медісон.

— А ти, мабуть, Медісон.

— Так. Приємно познайомитися.

— Скарлетт багато про тебе розповідала.

Скарлетт кинула на неї швидкий погляд.

— Не так уже й багато.

— Достатньо, щоб я знала, що ти не любиш, коли хтось розповідає про тебе замість тебе.

— Тоді ми точно порозуміємося.

Лора посміхнулася й запросила їх сісти.

Кілька секунд усі троє мовчали.

Конверт лежав між Скарлетт і Лорою.

— Де ти його знайшла? — нарешті запитала Скарлетт.

— У коробці зі старими програмами виступів і нотатками. Я допомагала розбирати речі, які зберігалися після закриття клубу. Деякі матеріали передали колишнім працівникам, деякі залишилися в архіві. Цей конверт був у папці з маминими записами.

— Ти читала його?

— Ні. Він був заклеєний.

Скарлетт подивилася на Лору уважніше.

— Ти впевнена?

— Так. Я побачила твоє ім’я, а потім помітила, що на звороті є ще одна позначка. Не хотіла нічого пошкодити, тому принесла його тобі.

Лора не торкнулася конверта.

Не підштовхнула його ближче.

Не сказала, що Скарлетт повинна відкрити його просто зараз.