57

На першому аркуші було написано «Маленькі речі».

На другому — «Не твою тінь».

На третьому — «Поки я вчуся».

Три пісні. Три різні частини її життя. Три способи розповісти про себе, не пояснюючи кожному зустрічному, ким вона була раніше.

І лише двадцять хвилин на сцені.

— Це просто чудово, — пробурмотіла Скарлетт. — Я нарешті отримала шанс виступити на великому фестивалі, а тепер мене знищить математична задача.

Телефон завібрував.

Медісон: Ти ще не спиш?

Скарлетт сфотографувала аркуші й надіслала їй.

Скарлетт: Мені потрібна професійна допомога.

Медісон: Ти поранилася?

Скарлетт: Гірше. Я не можу вибрати три пісні.

Медісон: Тобі потрібно вибрати три пісні, а не врятувати світ.

Скарлетт: Ти ніколи не зрозумієш моїх страждань.

Медісон: Приїжджай. Я дам тобі чай і дозволю страждати на моєму дивані.

Скарлетт усміхнулася.

Скарлетт: Ти знаєш, як спокусити жінку.

Медісон: Чай. Диван. І я в піжамі.

Скарлетт: Виходжу.

Вона підвелася, зібрала аркуші й накинула куртку.

Дорогою до квартири Медісон Скарлетт думала про те, як дивно змінилося її життя за останні місяці.

Раніше вона співала так, ніби мала комусь щось довести.

Батькові — що не зрадить себе.

Ванессі — що здатна піти, навіть якщо досі любить.

Людям, які знали її матір, — що вона не просто дівчина з відомим прізвищем.

А тепер?

Тепер вона хотіла вийти на сцену й заспівати так, щоб сама впізнала себе у власному голосі.

Це виявилося набагато складніше, ніж вона очікувала.

Медісон відчинила двері в темно-синій піжамі, із волоссям, недбало зібраним на потилиці.

— Ти справді приїхала.

— Ти запросила мене до чаю.

— Я не думала, що ти сприймеш це як офіційне запрошення.

— Медісон, ти сказала, що дозволиш мені страждати на дивані. Я не могла відмовитися від такої романтики.

Медісон відступила, пропускаючи її всередину.

— Знімай куртку, драматична жінко.

— Спочатку поцілуй мене.

— Ти прийшла вирішувати проблему чи створювати нову?

— Залежить від якості поцілунку.

Медісон засміялася, взяла її за комір куртки й поцілувала.

Скарлетт усміхнулася просто їй у губи.

— Непогано.

— Дякую. Я тренувалася.

— На кому?

— На твоєму терпінні.

— Воно в тебе залізне.

— Не перебільшуй.

Вони ще кілька секунд стояли біля дверей, обіймаючись, перш ніж Медісон забрала в Скарлетт аркуші.

— Ходімо. Покажеш мені свою катастрофу.

За десять хвилин вони вже сиділи на дивані з двома чашками чаю.

Скарлетт розклала аркуші на журнальному столику.

— Я хочу, щоб люди почули мене як авторку, — почала вона. — Не як доньку Емілі Гейл. Не як твою дівчину. І не як людину, яка пережила складні стосунки й тепер пише про це пісні.

— А як кого?

Скарлетт замовкла.

— Як Скарлетт.

Медісон подивилася на неї уважно, без усмішки.

— Тоді, можливо, питання не в тому, яка з пісень найкраще тебе представляє.

— А в чому?

— У тому, яку історію ти хочеш розповісти за ці двадцять хвилин.

Скарлетт опустила погляд на аркуші.

— «Маленькі речі» — це я зараз. Принаймні та частина мене, яка вчиться жити, не чекаючи, поки все стане ідеальним.

— Так.

— «Не твою тінь» — це те, що я більше не хочу повторювати. Те, чого я навчилася на власних помилках.

— А третя?

Скарлетт торкнулася аркуша з назвою «Поки я вчуся».

— Це про те, що я ще не знаю, ким стану. І мені більше не соромно цього не знати.

Медісон повільно кивнула.

— Звучить так, ніби ти вже відповіла на своє запитання.

— Але якщо я заспіваю всі три, це буде надто особисто?

— Для кого?

— Для людей у залі.

— Ти не зобов’язана робити свої пісні менш особистими лише тому, що хтось може щось відчути.

Скарлетт підняла очі.

— А якщо вони вирішать, що всі мої пісні про одне й те саме?

— Тоді вони можуть вирішити саме так. Ти не здатна контролювати кожну інтерпретацію.

— Ти стала дуже розумною останнім часом.

— Це тому, що я проводжу забагато часу з тобою.

Скарлетт штовхнула її плечем.

— Ненавиджу тебе.

— Ні, не ненавидиш.

— Ні, — погодилася Скарлетт і поклала голову їй на плече. — Не ненавиджу.

Вони помовчали.

За вікном проїхала машина. Десь у сусідній квартирі хтось увімкнув воду. На кухні тихо гудів холодильник.

Звичайна ніч.

Ніяких сцен, оплесків чи великих рішень.

Саме такі моменти Скарлетт боялася втратити, коли почала мріяти про музичну кар’єру.

— Я не хочу, щоб усе моє життя перетворилося на підготовку до наступного виступу, — сказала вона нарешті.

Медісон повернулася до неї.

— Тоді не дозволяй йому цього зробити.

— Ти кажеш так, ніби це легко.

— Ні. Я кажу, що це твоя відповідальність, а не щось, що має вирішитися саме собою.

Скарлетт задумалася.

— А ти? Ти не боїшся, що колись у тебе не залишиться нічого, крім музики?

Медісон не відповіла відразу.

— Боюся. Особливо коли бачу, як багато можливостей з’являється навколо. Іноді мені здається, що якщо я не скористаюся кожною, то все втратиться.

— І що ти робиш?

— Намагаюся пам’ятати, навіщо взагалі почала писати пісні.

— І навіщо?

Медісон усміхнулася.

— Бо колись не могла сказати вголос те, що відчувала. А потім зрозуміла, що можу заспівати.

Скарлетт підняла голову.

— Ти знаєш, що це одна з причин, чому я тебе люблю?

— Бо я не вмію нормально говорити?

— Бо ти не боїшся говорити правду, навіть коли вона не робить тебе красивою в чужих очах.