56

Вона боялася того, що могло статися після неї.

Після оплесків, коли зал спорожнювався, а ти залишалася наодинці зі своїми думками. Після компліментів, коли потрібно було зрозуміти, чи люди справді почули твою музику, чи їм просто сподобалася історія, яку вони собі вигадали. Після кожної нової можливості, коли хтось обіцяв відчинити двері, але ще не пояснював, що доведеться залишити за порогом.

Тому, коли Наталі Рід надіслала їй інформацію про літній музичний фестиваль, Скарлетт не кинулася телефонувати всім знайомим.

Вона заварила чай.

Сіла біля вікна.

І прочитала документ від першої до останньої сторінки.

Двічі.

— Ти дивишся на цей телефон так, ніби він повідомив тобі про кінець світу.

Голос Медісон пролунав із коридору.

Скарлетт підняла голову.

— Гірше. Мені надіслали документ на сім сторінок.

Медісон з’явилася в дверях із пакетом продуктів.

— Жахливо. Треба викликати адвоката.

— Я серйозно.

— Я теж. Документи на сім сторінок — це злочин проти людства.

Скарлетт не втрималася від усмішки.

Медісон поставила пакет на кухонний стіл, підійшла до неї й поцілувала в чоло.

— Ну, розповідай.

Скарлетт повернула екран до неї.

— Це попередня пропозиція від фестивалю. Виступ приблизно на двадцять хвилин. Дві або три власні композиції, залежно від остаточного розкладу. Вони хочуть записувати концерт, використовувати короткі фрагменти для просування фестивалю й публікувати матеріали на своїх сторінках.

— Звучить непогано.

— Так. Але є нюанс.

Вона прокрутила документ нижче.

— Тут написано, що організатори можуть використовувати записані матеріали в рекламних цілях у межах фестивалю. Формулювання досить широке. Я не хочу через рік побачити своє обличчя в якомусь рекламному ролику, якого навіть не погоджувала.

Медісон сіла поруч.

— Ти вже написала Наталі?

— Підготувала чернетку. Попросила уточнити, чи можна обмежити використання матеріалів конкретними сторінками фестивалю, погоджувати відеофрагменти перед публікацією та окремо домовлятися про будь-яке використання поза межами заходу.

— Це розумно.

— Я також запитала про оплату, тривалість виступу, звукову перевірку й те, чи буде можливість виконати всі три пісні.

Медісон повільно повернула голову.

— Ти впевнена, що не найняла таємно менеджера?

— Ні. Просто одного разу я вже погодилася на речі, про які мала запитати раніше.

Вона сказала це легко, але Медісон почула те, що стояло за словами.

Скарлетт більше не хотіла погоджуватися на щось лише через страх, що можливість зникне.

І Медісон не збиралася переконувати її діяти інакше.

— Тоді відправляй, — сказала вона.

Скарлетт поглянула на неї.

— Ти навіть не прочитаєш?

— Якщо ти хочеш, щоб я прочитала, я прочитаю. Але якщо ти просто показуєш мені, що вже зробила, я не збираюся шукати проблеми лише для того, щоб довести свою корисність.

Скарлетт завмерла.

Потім її губи повільно розтягнулися в усмішці.

— Ти справді стаєш мудрішою.

— Мені потрібно припинити спілкуватися з тобою.

— Запізно. Ти вже закохана.

— На жаль.

Скарлетт нахилилася й поцілувала її.

— Я теж тебе люблю.

— Знаю.

— Самовпевнена.

— Ти сама мене цьому навчила.

Скарлетт засміялася, а потім повернулася до документа.

Вона ще раз перечитала повідомлення, прибрала зайве речення й натиснула «надіслати».

Тепер усе залежало не лише від неї.

Але це більше не здавалося втратою контролю.

Це було звичайним робочим процесом.

І вона мала право брати в ньому участь на власних умовах.

У студії Клер Морган усе починалося з тиші.

Не тієї тиші, яка виникала, коли ніхто не знав, що сказати.

І не тієї, яку Медісон колись боялася більше за будь-які слова.

Це була робоча тиша — кілька секунд перед тим, як музика починала говорити замість людей.

Медісон сиділа за клавішними, Джессіка стояла біля мікрофона, а Клер переглядала останні нотатки.

На екрані були відкриті три версії приспіву.

Перша — та, яку Медісон любила від самого початку.

Друга — та, яку Джессіка вважала емоційно сильнішою.

Третя — та, що народилася з їхньої суперечки.

— Я пропоную сьогодні не намагатися врятувати всі три, — сказала Клер. — Послухаємо третю ще раз, а потім вирішимо, чи вона справді веде нас туди, куди потрібно.

— А якщо ні? — запитала Джессіка.

— Тоді повернемося до перших двох.

Медісон посміхнулася.

— Ти кажеш це так, ніби ми не провели половину тижня, сперечаючись про останні два рядки.

— Саме тому я й не хочу, щоб ви вважали третій варіант обов’язковим лише тому, що витратили на нього час.

Клер натиснула кнопку відтворення.

Пісня почалася з м’яких клавіш і майже непомітного шуму пальців по струнах. Голос Джессіки звучав близько, без зайвої драматичності.

Медісон слухала, тримаючи руки на колінах.

У третьому варіанті вони залишили головну частину приспіву незмінною:

Я можу згадати тебе —
і все одно обрати себе.
Не все, що боліло, зникає,
не все, що минуло, минає.

Але фінал вони трохи переробили:

Я не залишусь жити у вчора,
та візьму все, чим стала тепер.

Під час першого прослуховування Медісон зосереджувалася на словах.

Під час другого — на голосі Джессіки.

Тепер вона слухала, як фінал змінює всю історію.

Героїня не намагалася переконати себе, що минуле не мало значення. Вона не обіцяла забути. Не оголошувала, що нарешті стала абсолютно вільною від болю.

Вона просто переставала дозволяти вчорашньому дню визначати завтрашній.

І водночас не відмовлялася від тієї людини, якою стала.

Коли музика стихла, Медісон залишилася нерухомою.

— Ну? — запитала Джессіка.

Медісон провела долонею по обличчю.