53

Медісон сиділа перед мікрофоном, крутячи в пальцях олівець. На екрані ноутбука були відкриті два варіанти приспіву. Два завершення однієї історії. Два способи сказати, що минуле більше не має права керувати теперішнім.

І чомусь саме ці кілька рядків здавалися складнішими за всю пісню.

— Готова? — запитала Джессіка, поправляючи навушники.

— Залежить від того, що ти маєш на увазі під готовністю.

— Чи готова ти заспівати два варіанти й не оголосити перший із них єдино правильним ще до того, як ми почуємо другий?

Медісон підняла на неї погляд.

— Ти репетирувала цю фразу перед дзеркалом?

— Ні. Але я знала, що ти спробуєш мене вкусити.

— Я не кусаюся.

— Минулого тижня ти подивилася на мене так, що я подумала, ніби зараз вилетить мікрофон.

Медісон не втрималася й засміялася.

— Гаразд. Сьогодні я буду зразком професійної витримки.

— Це вже звучить неправдоподібно, — озвалася Клер від пульта.

— Я чую, як ви всі змовилися проти мене.

— Ми не проти тебе, Медісон, — сказала Клер. — Ми за те, щоб пісня стала настільки сильною, наскільки може бути. А це іноді означає, що доведеться спробувати щось, що тобі не подобається.

Медісон кивнула.

Вона знала це. Принаймні розуміла розумом.

Проте десь глибоко всередині все ще жила дівчина, яка колись боялася віддати комусь свою пісню, бо разом із нею могла втратити частину себе.

Тільки тепер ця дівчина вже не сиділа за кермом.

Принаймні не завжди.

— Почнемо з першого варіанта, — запропонувала Джессіка. — З того, який ми написали.

Медісон вдягнула навушники.

Музика почалася стримано: м’які клавіші, майже непомітний ритм, голос Джессіки, що поступово набирав сили. У куплетах залишалося достатньо простору, щоб кожне слово звучало чесно, без зайвої театральності.

Коли настав приспів, Джессіка заспівала:

Я можу згадати тебе —
і все одно обрати себе.
Не все, що боліло, зникає,
не все, що минуло, минає.

Після короткої паузи її голос став тихішим.

Та я більше не прошу вчора
дозволити мені жити тепер.

Остання нота зависла в повітрі.

Медісон заплющила очі.

Вона знала цю пісню майже напам’ять. Знала, де Джессіка робила вдих, де трохи затримувала голос, де мелодія мала ніби спіткнутися перед останнім рядком.

Але в студійному записі все звучало інакше.

Це вже не був текст у блокноті. Не був уривок, який вони разом обговорювали за кавою. Він набував форми, ваги, власного характеру.

— Добре, — сказала Клер після завершення. — Тепер другий.

Медісон подивилася на екран.

Новий варіант був енергійнішим. Слова здавалися простішими, а завершення — рішучішим.

Я можу згадати тебе —
і все одно обрати себе.
Не все, що боліло, зникає,
не все, що минуло, минає.

Джессіка зробила короткий вдих і заспівала:

Я більше не житиму вчора,
я навчуся почати тепер.

Музика підхопила її голос. Ударні стали виразнішими, бас додав руху, а остання фраза прозвучала майже як обіцянка.

Не прохання.

Не спроба отримати дозвіл.

Обіцянка самій собі.

Коли запис завершився, Клер відкинулася на спинку крісла.

— Ось тепер у нас є з чого вибирати.

— Тобі більше подобається другий, — сказала Медісон.

Це було не запитання.

Клер не стала приховувати своїх думок.

— Для цієї композиції — так. Він рухається вперед. У ньому більше енергії, і слухачеві легше запам’ятати завершення. Але перший має більшу неоднозначність. Він не робить вигляд, що людина одного ранку прокинулася й раптом перестала відчувати все, що пережила.

— Саме тому я його й написала, — тихо відповіла Медісон.

— Я знаю.

— Тоді чому мені здається, що ми намагаємося зробити його зручнішим?

Клер на мить замовкла.

— Тому що ти чуєш у цій зміні втрату. А я чую можливість. І жодна з нас поки не може довести, що її відчуття правильніше.

Медісон опустила погляд на свої руки.

Вона хотіла заперечити. Пояснити, що другий варіант надто швидко закриває двері, за якими ще залишилися спогади. Що не всі люди здатні так упевнено проголосити початок нового життя.

Але Джессіка теж мала рацію в одному: перший варіант не повинен залишати слухача в пастці минулого.

Пісня була не лише про те, що боліло.

Вона була ще й про те, що людина могла зробити після цього болю.

— Можна послухати обидва ще раз? — попросила Медісон.

— Звичайно.

Вони прослухали записи вдруге.

Потім утретє.

На четвертому прослуховуванні Медісон помітила те, чого не чула раніше: у першому варіанті остання фраза ніби відкривала вікно. У другому — відчиняла двері й робила крок назовні.

Обидва образи були правдивими.

Просто різними.

— Я все ще більше люблю перший, — нарешті сказала вона.

Джессіка зняла навушники.

— А я не впевнена, що можу обрати зараз.

Медісон здивовано подивилася на неї.

— Серйозно?

— Серйозно. Другий дає мені відчуття руху. Перший дозволяє не брехати про те, як довго триває відновлення. Я хочу, щоб пісня була сильною, але не хочу вдавати, ніби сильні люди завжди знають, куди йти.

Клер кивнула.

— Тоді не будемо вирішувати лише за приспівом. Послухаємо обидва варіанти в повній композиції, а потім повернемося до питання. Остаточне рішення все одно має бути узгоджене з вами обома.

Вона відкрила нотатки щодо проєкту.

— І ще одне. Перш ніж говорити про можливе використання запису, нам потрібно закріпити авторські кредити, фінальні технічні деталі й умови. Ніхто не оголошує реліз сьогодні. Ми поки що працюємо над записом і вирішуємо, чи підходить він для подальшого розгляду.

— Добре, — сказала Медісон.