52

Я тричі перевірила, чи взяла гітару.

Потім перевірила ще раз.

— Якщо ти відкриєш багажник уп'яте, вона не стане іншою гітарою, — сказала Медісон.

Я повільно повернула голову.

— Ти завжди така підтримувальна перед важливими подіями?

— Тільки коли моя дівчина намагається перевірити один і той самий футляр частіше, ніж перевіряють замки в банку.

— Я нервую.

— Я помітила.

— Тоді не жартуй.

Медісон відразу перестала усміхатися.

— Добре. Вибач.

Її серйозність змусила мене відчути легкий сором. Я не хотіла зриватися на ній лише тому, що боялася невідомості.

Я видихнула й торкнулася її руки.

— Ні. Не вибачайся. Я сама зараз нестерпна.

— Ти не нестерпна.

— Ти просто закохана.

— Це пояснює мою помилку в оцінюванні ситуації.

Я штовхнула її плечем.

Вона засміялася й поцілувала мене в скроню.

— Ти готова, Скарлетт.

— А якщо ні?

— Тоді все одно підеш і зробиш те, заради чого приїхала.

Я подивилася на будівлю навпроти.

Прослуховування відбувалося в невеликій студії на західній околиці Лос-Анджелеса. Звичайний двоповерховий будинок із темними вікнами, скляними дверима та табличкою біля входу. Нічого особливого.

Але для мене ці двері могли стати початком чогось нового.

Або просто дверима, за якими я проведу двадцять хвилин, заспіваю дві пісні й повернуся додому.

Я не знала, який варіант чекає на мене.

І вперше намагалася не вирішувати це наперед.

— Ти чекатимеш тут? — запитала я.

— Якщо ти цього хочеш.

— А ти сама чого хочеш?

Медісон задумалася.

— Я хочу бути поруч, але не хочу, щоб ти відчувала, ніби мусиш виступати заради мене.

Я усміхнулася.

— Тоді почекай у кав'ярні через дорогу. Якщо я вийду й захочу розповісти тобі все, ти будеш поруч. Якщо мені знадобиться побути самій, я скажу.

— Домовилися.

Я нахилилася й поцілувала її.

— І не пиши мені кожні п'ять хвилин.

— Я думала написати кожні три.

— Медісон!

Вона розсміялася.

— Іди вже, майбутня зірко.

Я підняла футляр.

— Не називай мене так.

— Добре. Іди, моя талановита, трохи нервова, дуже вперта дівчино.

Я похитала головою, але посмішка не зникла з мого обличчя.

І пішла до дверей.

Усередині пахло кавою, деревом і чимось металевим — мабуть, обладнанням.

За стійкою сиділа дівчина з коротким темним волоссям.

— Скарлетт Гейл?

— Так.

— Рейчел зараз вийде. Можеш поки залишити гітару біля стіни.

Я кивнула й сіла на диван.

На столику лежали буклети про проєкт. Я взяла один і перегорнула кілька сторінок.

Там були фотографії музикантів, короткі описи студійних сесій і слова про розвиток незалежних виконавців.

Усе виглядало переконливо.

Але я вже знала, що гарні формулювання не завжди означають, що люди розуміють тебе.

— Скарлетт?

Я підвела голову.

До мене підійшла Рейчел Кім — невисока жінка приблизно сорока років із короткою стрижкою та уважними очима.

— Рада, що ти прийшла.

— Дякую за запрошення.

— Ми переглянули твої виступи. Особливо нам сподобалася «Маленькі речі». У ній є щось дуже особисте, але ти не намагаєшся пояснити слухачеві кожне почуття.

Я відчула, як напруга трохи відступила.

— Я рада, що ви це почули.

— Розкажи, як ти працюєш над піснями.

Я замислилася.

— Зазвичай спочатку з'являється якийсь рядок. Не обов'язково приспів. Іноді це просто фраза, яку я не можу викинути з голови. Потім я шукаю мелодію, яка не перекриває її сенс.

— Ти пишеш тільки про власний досвід?

— Ні. Але навіть коли я пишу про вигадану ситуацію, мені потрібно розуміти, що відчуває людина. Інакше слова звучать порожньо.

Рейчел кивнула.

— Добре сказано. Ходімо до студії.

Ми пройшли коридором до кімнати з мікрофоном, клавішними й кількома гітарами.

За пультом сидів чоловік у темній футболці. Він представився Алексом Моррісом, продюсером проєкту.

— Я чув твої записи, — сказав він. — У тебе цікавий голос. Не намагається бути більшим, ніж є.

Я не знала, чи це комплімент, але вирішила прийняти його саме так.

— Дякую.

— Я хочу почути дві пісні. Ті, які ти сама обрала.

— Добре.

Я дістала гітару.

Першою була «Маленькі речі».

Я не дивилася на Алекса, коли почала співати. Дивилася на гриф, на пальці, на струни. Дозволила собі знайти звичний ритм і не думати про те, яке враження справляю.

Коли пісня закінчилася, Алекс нічого не сказав одразу.

Він лише попросив мене повторити останні чотири рядки без гітари.

Я заспівала.

— Добре, — промовив він. — А тепер другу.

Я виконала «Не твою тінь».

Цього разу я відчула, що голос звучить упевненіше. Можливо, тому, що вже не намагалася вгадати, чого від мене хочуть.

Коли остання нота згасла, Алекс відкинувся на спинку крісла.

— У тебе є характер. І ти не боїшся залишати в музиці незручні речі.

Я всміхнулася.

— Іноді боюся.

— Це нормально.

Він зробив кілька нотаток.

— Я хотів би запропонувати тобі ще дещо.

Ось воно.

Я поклала гітару на коліна й уважно подивилася на нього.

— Слухаю.

— У нас є композиція, яку команда готує для одного з проєктів. Поки що без остаточного виконавця. Я думаю, твій голос міг би їй підійти. Ми могли б спробувати зробити студійний запис, а якщо все складеться добре, розглянути подальші можливості.

Я відчула хвилювання.

Студійний запис.

Можливість попрацювати з продюсером.

Шанс отримати досвід, який міг би стати важливим кроком у моїй кар'єрі.

— А хто написав пісню? — запитала я.

— Двоє авторів із нашої команди.

— Чи можу я спочатку послухати її повністю?

— Звичайно.

Він увімкнув демозапис.

Мелодія була красивою. Сучасною, добре побудованою, із сильним приспівом. Я одразу почула, як могла б заспівати її: де зробити паузу, де підняти голос, як змінити інтонацію, щоб приспів звучав переконливіше.