51

Уперше за довгий час я прокинулася раніше за будильник.

За вікном тільки починало світати. Лос-Анджелес ще не встиг перетворитися на місто, яке постійно кудись поспішає, а моя квартира здавалася тихішою, ніж зазвичай.

Я лежала на спині й дивилася в стелю.

Поруч на тумбочці лежав телефон.

Я не хотіла його брати.

Це було дивно, тому що останні кілька тижнів я прокидалася саме заради перевірки повідомлень. Мені здавалося, що кожен новий лист може змінити моє життя. Запрошення, відповідь, рішення, можливість — я чекала на щось, навіть коли не могла пояснити, чого саме.

А сьогодні мені хотілося ще кілька хвилин побути в тиші.

Я повернула голову.

На подушці поруч лежала Скарлетт. Вона залишилася в мене після вчорашнього вечора, і тепер спала, підібгавши під себе руку. Її волосся розсипалося по подушці, а губи ледь помітно ворушилися, ніби вона сперечалася з кимось уві сні.

Я всміхнулася.

— Навіть уві сні ти не можеш програти суперечку, — прошепотіла я.

Скарлетт не прокинулася.

Я обережно підвелася, накинула халат і пішла на кухню.

Кава. Дві чашки. Тости, цього разу без жертв.

Я саме ставила тарілку на стіл, коли телефон завібрував.

Лист від Клер.

Тема: Наступний крок щодо композиції

Я завмерла.

Потім видихнула й відкрила повідомлення.

«Доброго ранку, Медісон.

Маю оновлення після вчорашньої зустрічі. Команда зацікавлена в подальшому розгляді композиції для незалежної музичної добірки. Перед тим як переходити до наступного етапу, нам потрібно узгодити остаточні авторські кредити, технічні деталі запису й умови його можливого використання.

Пропоную зустрітися з Джессікою та Деніелом, щоб обговорити ці питання. Наразі жодних рішень про публікацію не ухвалено».

Я прочитала лист двічі.

Потім поклала телефон на стіл.

— Добре, — сказала я сама собі.

Це була хороша новина.

Не контракт мрії. Не гарантований реліз. Не квиток у життя, де більше ніколи не доведеться хвилюватися через гроші чи власні можливості.

Просто ще один крок.

Але крок, який ми зробили самі.

Я взяла чашку кави й відчула, як усередині піднімається радість. Тиха, обережна, майже незвична.

Я дозволила собі усміхнутися.

А потім почула за спиною сонний голос:

— Якщо ти вже святкуєш, то я хочу знати, що саме сталося.

Я обернулася.

Скарлетт стояла у дверях кухні, загорнувшись у мою ковдру.

— Доброго ранку.

— Це залежить від відповіді.

Я засміялася.

— Композицію, яку ми написали з Джессікою, хочуть розглянути для незалежної добірки. Потрібно ще узгодити умови, авторські кредити й усе інше. Нічого не гарантовано.

Скарлетт підійшла ближче.

— Але це хороша новина.

— Так.

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби щойно отримала рахунок за електрику?

Я подивилася на неї.

— Я вчуся не панікувати, коли щось іде добре.

Вона пом'якшала.

— І як успіхи?

— Поки що я не спалила тости.

Скарлетт поцілувала мене в щоку.

— Вражаюче досягнення.

Вона взяла чашку й сіла навпроти.

Я дивилася на неї й думала, що хочу розповідати їй про такі речі. Не тому, що потребую її схвалення, а тому, що вона стала людиною, з якою мені хочеться ділитися власним життям.

Навіть коли я сама ще не знаю, що відчуваю.

— Я трохи хвилююся, — зізналася я.

Скарлетт поставила чашку на стіл.

— Через можливий реліз?

— Через усе, що може статися після нього.

— Тоді давай не будемо вирішувати сьогодні проблеми, яких іще немає.

Я всміхнулася.

— Ти крадеш мої фрази.

— Я вдосконалюю їх.

Я простягнула руку через стіл і торкнулася її пальців.

— Дякую.

— За що?

— За те, що ти не кажеш мені, що я повинна відчувати.

Скарлетт переплела наші пальці.

— Ти сама маєш це знати. Я можу просто бути поруч.

Я стиснула її руку.

Саме це вона й робила.

Не намагалася перетворити мою тривогу на проблему, яку треба негайно розв'язати. Не говорила, що все обов'язково закінчиться добре. Не переконувала мене перестати хвилюватися.

Вона залишала мені право відчувати те, що я відчувала.

І, здається, саме тому мені ставало легше.

Запрошення на прослуховування прийшло ближче до обіду.

Я сиділа в університетській бібліотеці, намагаючись завершити завдання, яке відкладала вже третій день. Переді мною лежав ноутбук, поряд — блокнот із текстами пісень.

Телефон завібрував.

Номер був незнайомий, але повідомлення виглядало професійно.

«Добрий день, Скарлетт. Мене звати Рейчел Кім, я координую новий музичний проєкт, що об'єднує незалежних виконавців для студійних записів і живих виступів. Ми побачили ваш виступ на вечорі молодих авторів і хотіли б запросити вас на прослуховування».

Я перечитала повідомлення.

Потім відкрила вкладений файл.

У ньому були опис проєкту, приблизний графік, вимоги до учасників і коротка форма з інформацією про музичний досвід.

На перший погляд усе виглядало добре.

Проєкт передбачав роботу з продюсером, кілька студійних сесій і виступ наприкінці програми. Учасникам пропонували можливість записати одну авторську композицію.

Я відчула знайоме хвилювання.

Саме про такі можливості я мріяла.

Не тому, що хотіла довести батькові, що він помилявся.

Не тому, що хотіла повторити шлях матері.

Я просто хотіла займатися музикою. Писати пісні, записувати їх, виступати й поступово знаходити власну аудиторію.

Я вже збиралася відповісти, коли помітила пункт у розділі про інформаційні матеріали.

«Для комунікаційної кампанії учасників можуть представляти через особисті історії, сімейний музичний спадок і зв'язок із відомими представниками індустрії».

Я перечитала речення.

Саме по собі воно не було чимось незвичайним. Організатори могли розповідати історії учасників, якщо ті погоджувалися.