50

Лист надійшов о дев'ятій сімнадцять ранку.

Я запам'ятала час, бо саме тоді стояла на кухні з чашкою кави, намагалася підсмажити хліб і паралельно читала повідомлення від Клер. Тост підгорів, кава була надто гіркою, а телефон раптом став найважливішою річчю в кімнаті.

Тема: Наступний етап роботи над композицією.

Я відкрила лист.

«Медісон, Джессіко, доброго ранку.

Ми завершили внутрішнє обговорення вашої композиції. Команда хотіла б представити запис кільком потенційним партнерам, які працюють із незалежними виконавцями та авторським матеріалом.

Це не є гарантією майбутнього релізу або підписання окремої угоди. Перед будь-яким подальшим використанням запису ми узгодимо відповідні умови й необхідні дозволи.

Якщо ви зацікавлені, пропонуємо зустрітися цього тижня та обговорити наступні кроки».

Я прочитала лист ще раз.

Потім втретє.

— О ні, — пробурмотіла я.

Тост упав на тарілку.

Я навіть не помітила.

Мені хотілося радіти. Я справді раділа. Ми з Джессікою створили щось чесне, не намагаючись перетворити її історію на мою або змусити її відчувати те, чого вона не відчувала.

Ми сперечалися. Переписували рядки. Змінювали аранжування. Навчилися чути одна одну.

І тепер нашу роботу могли почути люди, які потенційно допомогли б їй знайти слухачів.

Це було добре.

То чому я відчувала, ніби мені щойно повідомили про іспит, до якого я не готувалася?

Телефон завібрував знову.

Цього разу телефонувала Джессіка.

— Ти вже бачила листа? — запитала вона замість привітання.

— Так.

— І?

— Я намагаюся вирішити, чи можна вважати підгорілий тост символом нашого майбутнього.

Вона засміялася.

— Це означає, що ти хвилюєшся.

— Це означає, що я погано готую сніданки.

— Медісон.

Я зітхнула.

— Так. Я хвилююся.

— Я теж. Але мені цікаво, що буде далі. Навіть якщо нічого не вийде, я хочу хоча б спробувати.

Я провела пальцем по краю чашки.

— Я теж хочу.

— Тоді давай не відмовлятимемося від можливості тільки тому, що не можемо контролювати результат.

Я мимоволі усміхнулася.

— Ти зараз цитуєш мене?

— Ні. Просто вчуся в найкращих.

— Небезпечна звичка.

— Побачимося на зустрічі?

— Побачимося.

Ми попрощалися.

Я поклала телефон на стіл і подивилася на лист.

Мені знову захотілося перевірити кожне формулювання. Заздалегідь придумати відповіді на всі можливі запитання. Уявити, що можуть сказати люди, які почують пісню вперше.

Я хотіла знати, чи зрозуміють вони її правильно.

Чи почують у приспіві те, що почула я.

Чи не назвуть пісню надто сумною.

Чи не скажуть, що вона недостатньо сумна.

Чи не вирішать, що їй бракує енергії або, навпаки, що вона надто легка.

Я знала, що не можу керувати чужими враженнями.

Але знати й приймати — не одне й те саме.

Я відкрила блокнот і написала:

Я можу відповідати за те, що створила.
Але не за кожне серце, яке це почує.

Потім довго дивилася на рядки.

Вони здавалися правильними.

Не заспокійливими, не чарівними. Просто правильними.

Я не мусила переставати хвилюватися, щоб зробити наступний крок.

Мені достатньо було не дозволити хвилюванню вирішити за мене.

Я стояла перед дзеркалом і намагалася вирішити, чи не виглядаю надто самовпевнено.

Чорні штани, темно-червоний топ, шкіряна куртка. Волосся спадало на плечі, а на губах залишався легкий відтінок помади.

Я змінила сережки.

Потім повернула попередні.

Потім знову змінила.

— Ти збираєшся на концерт чи на суд? — запитала Ліза, сидячи на краю мого ліжка.

Я повернулася до неї.

— Ти можеш не дивитися?

— Можу. Але тоді хто спостерігатиме за твоїми творчими муками?

— Я тебе запросила допомогти вибрати одяг.

— Я допомогла. Ти виглядаєш чудово.

— Тоді чому ти досі тут?

Ліза усміхнулася.

— Тому що ти нервуєш, а коли нервуєш, то починаєш сперечатися з усім, що рухається.

Я закотила очі.

— Я не нервую.

— Звичайно.

Вона підвелася й підійшла до мене.

— Ти готова?

Я глянула на гітару біля дверей.

— Не знаю.

— Тоді чого саме ти боїшся?

Я хотіла відповісти відразу, але не змогла.

Не боялася забути слова. Пісні були добре відрепетирувані.

Не боялася, що голос тремтітиме. Він тремтів і раніше, а я все одно співала.

Не боялася порожньої зали. Я виступала перед людьми, які могли б заповнити її ще тричі.

Я боялася іншого.

Що люди почують мої пісні, а потім усе одно вирішать, що знають мене краще, ніж я сама.

Що хтось побачить моє прізвище й вирішить, ніби всі двері відчинялися переді мною автоматично.

Що інші згадають мою матір і запитають, чи не намагаюся я закінчити її історію.

Що я відповім не так.

— Я боюся, що вони знову побачать у мені когось іншого, — нарешті сказала я.

Ліза не стала втішати мене фразою, що цього не станеться.

Вона знала краще.

— Можливо, хтось так і зробить, — відповіла вона. — Ти не можеш змусити кожного слухати уважно. Але можеш вирішити, що саме ти хочеш їм заспівати.

Я подивилася на неї.

— Ти завжди така мудра?

— Ні. Просто сьогодні я поснідала.

Я засміялася.

— Це пояснює багато чого.

Ліза взяла мою гітару й простягнула мені.

— Іди та заспівай свої пісні. Не своє прізвище. Не мамину історію. Не історію стосунків. Свої пісні.

Я прийняла гітару.

— А якщо мене все одно запитають про неї?

— Ти можеш відповісти. А можеш сказати, що сьогодні хочеш поговорити про музику. Твоя історія не стає менш правдивою від того, що ти не розповідаєш її кожному зустрічному.

Я кивнула.

Це я вже знала.

Але іноді корисно почути знайому правду від іншої людини.

Особливо перед тим, як вийти на сцену.