48

Перший повноцінний запис почався о десятій ранку.

Я прийшла до студії раніше за всіх, хоча переконувала себе, що це виключно через затори в Лос-Анджелесі. Насправді я просто не могла сидіти вдома, дивитися на годинник і гадати, як звучатиме пісня, коли її заспіває хтось інший.

Мій текст лежав на пюпітрі біля мікрофона. Поряд стояла пляшка води, а на столі звукорежисера вже світилися індикатори обладнання.

Я провела пальцем по краю аркуша.

Я можу згадати тебе —
і все одно обрати себе.

Ще кілька тижнів тому приспів був зовсім іншим. Я писала його зі свого досвіду, зі спогадів про дівчину, яка колись змусила мене повірити, що любов потрібно заслужити терпінням. Я пам'ятала, як довго чекала, як виправдовувала мовчання й як боялася поставити останнє запитання, бо могла почути відповідь, після якої вже не залишиться на що сподіватися.

Але Джессіка не хотіла співати про очікування.

Вона хотіла співати про життя після нього.

І я дозволила їй змінити пісню.

— Ти знову читаєш цей аркуш, ніби сподіваєшся знайти там нові слова, — пролунав голос Клер.

Я підняла голову.

— Можливо, вони з'являться, якщо я дивитимусь достатньо довго.

— Якщо це спрацює, я хочу знати, як саме.

Клер підійшла до пульта й перевірила налаштування.

— Джессіка вже тут. Ми почнемо з вокалу, а потім спробуємо два варіанти аранжування. Один — стриманіший, другий — із більш виразним ритмом у приспіві.

— Добре.

— І ще, Медісон?

— Так?

— Сьогодні твоя робота не в тому, щоб довести, що перша версія була кращою.

Я насупилася.

— Я не збираюся нічого доводити.

Клер лише подивилася на мене.

— Звичайно.

Я хотіла відповісти, але в цей момент зайшла Джессіка.

— Привіт! — Вона поставила сумку біля дивана. — Я готова.

— Як почуваєшся? — запитала я.

— Так, ніби зараз заспіваю перед тисячами людей.

— Нас тут четверо.

— Саме це й лякає. Тисячі незнайомців не знатимуть, якщо я візьму неправильну ноту. А ти знаєш, що я зробила минулого разу.

— Я нікому не розповім.

— Дякую. Це дуже благородно.

Ми засміялися.

Джессіка підійшла до мікрофона, одягла навушники й переглянула текст.

Клер увімкнула перший запис.

І Джессіка заспівала.

Я не помітила, коли перестала читати текст.

Її голос був м'якшим за мій, але не слабшим. Там, де я зазвичай намагалася втримати емоцію всередині, вона дозволяла їй вийти назовні. Вона не співала так, ніби вже перемогла минуле. Вона співала так, ніби навчилася жити з тим, що воно залишило по собі.

Коли настав приспів, я відчула, як усередині щось стислося.

Я можу згадати тебе —
і все одно обрати себе.

Ці слова більше не звучали як зізнання, яке я писала вночі для самої себе.

Вони стали чиїмось рішенням.

Джессіка закінчила перший дубль.

— Як вам? — запитала вона, знявши навушники.

Клер усміхнулася.

— Дуже добре. Є кілька технічних моментів, які ми поправимо, але емоційно ти вже знайшла напрямок.

Джессіка повернулася до мене.

— А ти?

Я не відповіла одразу.

— Мені потрібно послухати ще раз.

Вона кивнула, не образившись.

Ми прослухали запис.

Потім ще раз.

На третьому прослуховуванні я вже не намагалася знайти в її голосі свою історію. Я слухала саму пісню.

І тоді Клер увімкнула другий варіант аранжування.

Там було більше ритму. Бас звучав виразніше, ударні додавали руху, а приспів ставав ширшим і майже танцювальним.

Я нахилилася вперед.

— Зачекай.

Клер зупинила запис.

— Що?

— Мені не подобається цей варіант.

Джессіка повернулася до мене.

— Чому?

Я шукала слова.

— Він змінює відчуття пісні. У першій версії є простір для тексту. Тут усе рухається так швидко, що я майже не встигаю почути слова.

Клер склала руки на грудях.

— Це зрозуміле зауваження. Але послухай приспів ще раз. Ритм не обов'язково перекриває вокал. Він може дати пісні енергію.

— Я розумію. Просто мені здається, що ми втрачаємо те, що робило її особистою.

Джессіка трохи помовчала.

— А мені подобається, що вона рухається вперед.

Я подивилася на неї.

— Тобі здається, що перший варіант надто сумний?

— Не зовсім. Я не хочу, щоб слухач відчував, ніби я досі сиджу в кімнаті й переживаю те, що сталося. Я хочу, щоб він почув, що я вже вийшла звідти.

— Але пісня не обов'язково має звучати весело, щоб показати, що ти пішла.

— Я й не кажу, що має.

— Тоді чому ми робимо приспів таким…

Я замовкла, зрозумівши, що вже говорю не про аранжування, а про власне відчуття того, якою повинна бути ця історія.

Джессіка зняла навушники.

— Медісон, я не хочу знецінювати те, що ти написала. Але це моя історія теж. Я хочу впізнавати себе в музиці, яку співатиму.

Її слова прозвучали спокійно.

І саме тому я не могла відмахнутися від них.

Я відвела погляд до пульта.

— Я знаю.

— Тоді давай знайдемо середину, — запропонувала Клер. — Нам не потрібно обирати між двома крайнощами.

Я кивнула, хоча всередині ще залишалося роздратування.

Не на Джессіку.

Не на Клер.

На те, що я раптом відчула себе гостею у власній пісні.

Під час перерви я вийшла в коридор.

Медісон залишилася в студії, а Клер пішла перевірити інший варіант аранжування. Я не хотіла, щоб моя незгода перетворилася на особисту образу, але й не хотіла співати композицію, яка звучала б не так, як я її відчувала.

Я знала, що Медісон написала цю пісню чесно.

Я чула це в кожному рядку.

Але чесність однієї людини не завжди точно описує досвід іншої.

Я набрала повідомлення, стерла його й замість цього повернулася до студії.

Медісон сиділа на дивані, розглядаючи текст.

— Можна? — запитала я.

Вона підняла голову.

— Звичайно.

Я сіла навпроти.