47

— Я ненавиджу цей рядок.

Джессіка сказала це так спокійно, що я спочатку навіть не зрозуміла, чи вона жартує.

Ми сиділи в студії вже майже дві години. На моніторі була відкрита нова версія композиції, на столі лежали три списані аркуші, а в моїй чашці давно охолола кава.

— Який саме? — запитала я.

Джессіка вказала на приспів.

— Оцей. Він звучить красиво, але я не вірю, що змогла б заспівати його й не відчути себе брехухою.

Я відклала ручку.

— Добре. Поясни.

Вона подивилася на мене з легким здивуванням.

— Ти не будеш захищати його?

— Я можу захищати його, якщо захочу. Але спочатку хочу зрозуміти, чому ти його ненавидиш.

Джессіка засміялася.

— Ти стала небезпечно розсудливою.

— Це тимчасово.

Вона знову прочитала рядок:

— «Я більше не шукаю тебе в кожному обличчі».

— Тобі не подобається сама думка?

— Ні. Просто це не моя історія. Я не шукаю її в кожному обличчі. Я не хочу її назад. Іноді я навіть не згадую про неї цілий день. А потім чую пісню, яку ми слухали разом, і мені стає сумно. Але це не означає, що я досі шукаю її в інших людях.

Я повільно кивнула.

— Тобто ти хочеш залишити місце для пам'яті, але не хочеш, щоб вона виглядала як залежність.

— Саме так.

Я подивилася на аркуш.

Коли я починала писати цю композицію, то спиралася на власний досвід. Я знала, як це — чекати на повідомлення, яке не приходить, вигадувати виправдання чужій байдужості й переконувати себе, що ще один шанс усе змінить.

Але Джессіка не була мною.

Її історія мала інші акценти, інші рани й інший спосіб загоєння.

Я взяла ручку й закреслила рядок.

— Гаразд. Почнімо спочатку.

— Ти впевнена?

— Ні. Але це не означає, що ми не можемо спробувати.

Джессіка підсунула до мене свій блокнот.

— Я записала дещо вчора.

Угорі сторінки було написано:

Я можу згадати тебе —
і все одно обрати себе.

Я прочитала двічі.

— Оце мені подобається.

— Справді?

— Так. Тут немає ненависті. Немає потреби доводити, що ти перемогла. Просто є вибір.

Джессіка замислилася.

— Але мелодія до цього не підходить.

Я взяла гітару.

— Тоді змінимо мелодію.

Вона підняла брови.

— Ти так легко це кажеш.

— Не хвилюйся. Через п'ять хвилин я почну скаржитися, що ми руйнуємо найкращу композицію в моєму житті.

— А через десять?

— Через десять я попрошу кави.

Джессіка розсміялася.

Ми почали працювати.

Я перебирала акорди, а вона пробувала різні варіанти вокальної лінії. Спочатку все звучало незграбно. Новий текст вимагав більше повітря, а старий ритм не залишав достатньо місця для останнього слова.

Ми змінили послідовність акордів.

Потім скоротили першу фразу.

Потім повернулися до попереднього варіанта, бо новий був ще гіршим.

— Я казала, що ми почнемо скаржитися, — нагадала я.

— Ти ще навіть не попросила кави.

— Я чекаю на драматичний момент.

Джессіка показала мені язика.

Ми продовжили.

І нарешті вона заспівала:

Я можу згадати тебе —
і все одно обрати себе.
Не все, що боліло, зникає,
не все, що минуло, минає.
Та я більше не прошу вчора
дозволити мені жити тепер.

Я перестала грати.

Джессіка опустила мікрофон.

— Що?

— Нічого.

— Медісон.

— Я просто хочу почути це ще раз.

Вона заспівала знову.

Цього разу я слухала не текст, який допомогла написати, а людину, яка вкладала в нього власний досвід. У її голосі не було показного тріумфу. Вона не намагалася переконати слухача, що вже ніколи не сумуватиме.

Вона просто говорила правду.

І ця правда була сильнішою за будь-яку красиву фразу про перемогу над минулим.

Коли Джессіка закінчила, я усміхнулася.

— Ось тепер я тобі вірю.

Вона повільно видихнула.

— Я теж.

Клер зайшла до студії саме тоді, коли ми обговорювали останні зміни.

Вона прослухала запис, кілька разів повернулася до приспіву, а потім зняла навушники.

— У нас є щось справжнє, — сказала вона.

Джессіка усміхнулася.

— Ми ще не закінчили.

— Я знаю. Але тепер я чую, куди рухатися далі.

Клер повернулася до мене.

— Я хотіла б запропонувати вам пробний студійний запис. Не фінальну версію й не обіцянку релізу. Просто записати композицію з повноцінним вокалом, інструментами й аранжуванням, щоб зрозуміти, як вона працює поза демо.

— Я за, — сказала Джессіка.

Клер подивилася на мене.

— А ти?

Я відчула знайоме хвилювання.

Раніше я мріяла про момент, коли почую, як інша виконавиця співає мою пісню. У моїй уяві це завжди було схоже на маленьке диво: я віддаю текст, музика оживає, а всі навколо одразу розуміють, що ми створили щось особливе.

Насправді ж це вимагало розмов, правок, невдалих спроб і готовності відмовитися від рядків, які ти любиш.

Але хіба саме так не створюється музика?

— Так, — відповіла я. — Я хочу спробувати.

Клер кивнула.

— Тоді домовимося про дату. Перед записом узгодимо остаточну версію тексту, авторські кредити й усі технічні деталі. Нічого не публікуватимемо без окремого погодження.

— Добре.

Джессіка повернулася до мене.

— Я хочу, щоб ти була присутня під час запису. Мені важливо, щоб ти чула, як я працюю з мелодією.

— Звичайно.

— Але я не хочу, щоб ти боялася сказати, якщо щось не працює.

Я всміхнулася.

— Я обіцяю говорити чесно. Але й ти маєш право не погодитися зі мною.

— Домовилися.

Ми потиснули одна одній руки, наче щойно уклали величезну угоду.

Клер подивилася на нас і засміялася.

— Ви розумієте, що це лише пробний запис?

— Так, — одночасно відповіли ми.

— Тоді чому ви виглядаєте так, ніби щойно виграли премію?

Джессіка глянула на мене.

— Бо ми щойно пережили три години суперечок через один приспів.