46

Лист від Деніела надійшов о 10:17.

Я побачила сповіщення під час сніданку й одразу перестала жувати.

— Ні, — сказала я сама собі.

На протилежному боці столу Ітан підняв очі від своєї кави.

— Що «ні»?

— Нічого.

— Ти щойно сказала це так, ніби тобі надіслали повістку.

— Мені надіслали електронний лист.

— Ще гірше.

Я кинула в нього серветкою, а тоді відкрила повідомлення.

Деніел дякував за мої уточнення й повідомляв, що команда готова зафіксувати порядок погодження прав на матеріали, створені під час студійних сесій. Кожен проєкт мав обговорюватися окремо, а розподіл авторських прав залежатиме від фактичного внеску учасників і погоджених умов. Жодна зі сторін не отримувала автоматичних прав на всі майбутні композиції.

Я перечитала лист двічі.

Потім відкрила вкладений документ.

— Ну? — запитав Ітан.

— Вони погодилися на зміни.

— І ти виглядаєш так, ніби хтось щойно повідомив тобі про кінець світу.

— Я перевіряю формулювання.

— Звісно. Бо раптом слово «погодилися» в юридичній мові означає «ми таємно забираємо твою душу».

Я підняла на нього очі.

— Ти неймовірно корисний.

— Я знаю. Саме тому мене й запрошують на всі важливі сніданки.

Я повернулася до документа.

Після кількох місяців роботи з командою я вже знала, що хороші наміри не замінюють чітких домовленостей. Але тепер умови виглядали значно зрозумілішими. Я могла брати участь у програмі, розвивати свої навички, працювати з продюсерами й презентувати музику потенційним партнерам, не погоджуючись наперед на невизначене використання всього, що напишу.

Юристка підтвердила, що останні зміни усувають її основні зауваження. Вона рекомендувала зберегти остаточну версію документа разом із листуванням і переконатися, що підписаний примірник повністю відповідає узгодженому тексту.

Я ще раз звірила версії.

Потім написала юристці коротке повідомлення, подякувала за перевірку й уточнила, що не бачу інших невирішених питань.

Мені залишалося ухвалити власне рішення.

Не тому, що мене підштовхували.

Не тому, що я боялася втратити шанс.

А тому, що я справді хотіла спробувати.

Я підписала документ і надіслала його Деніелу.

Після цього поклала телефон на стіл.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Світ не змінився. За вікном проїхала вантажівка, у сусідній квартирі хтось увімкнув пилосос, а Ітан продовжив їсти тост так, ніби я щойно не зробила крок, про який думала місяцями.

— Ти підписала? — запитав він.

— Так.

Він відклав тост.

— І як почуваєшся?

Я замислилася.

— Наляканою.

— Добре.

— Чому це добре?

— Бо якби ти взагалі нічого не відчувала, я б подумав, що ти підписала контракт на продаж власного тіла.

Я скривилася.

— Ти можеш хоча б один раз не говорити щось жахливе?

— Можу. Але тоді ти не запросиш мене на наступний сніданок.

Я розсміялася.

І саме тоді зрозуміла, що найбільше змінилося не в контракті.

Змінилася я.

Колись я могла б погодитися на будь-які умови, аби тільки хтось сказав, що моя музика варта уваги. Тепер я могла хотіти можливості й водночас вимагати поваги до своєї роботи.

Це не робило мене невдячною.

Це робило мене авторкою власних рішень.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від Скарлетт.

Скарлетт: «Ти сьогодні виглядаєш у моїх думках підозріло зайнятою».

Я: «Я підписала документи».

Скарлетт: «Ті самі?»

Я: «Так. Після перевірки юристки».

Скарлетт: «Тоді вітаю, музична бізнесвумен».

Я усміхнулася.

Я: «Дякую. Тепер я офіційно можу хвилюватися через наступний етап».

Скарлетт: «Приїдеш до мене ввечері?»

Я: «Так».

Скарлетт: «Добре. Я теж маю новини».

Я подивилася на її повідомлення трохи довше, ніж потрібно.

Потім написала:

Я: «Хороші?»

Відповідь прийшла не відразу.

Скарлетт: «Поки що не знаю».

Я відклала телефон.

Мабуть, у цьому ми були схожі більше, ніж хотіли визнавати.

Ми обидві вчилися не вимагати від майбутнього гарантій, яких воно не могло дати.

Студія пахла кавою, пилом від старих акустичних панелей і чимось солодким, що я не могла визначити.

Джессіка вже була там, коли я приїхала.

Вона сиділа на дивані з блокнотом на колінах і тихо наспівувала мелодію. Поруч стояла відкрита пляшка води, а на підлозі лежала сумка, з якої стирчав зім'ятий аркуш із рукописними нотатками.

— Привіт, — сказала вона, побачивши мене.

— Привіт. Давно чекаєш?

— Хвилин десять. Я прийшла раніше, бо боялася запізнитися.

— Я теж боялася запізнитися.

Джессіка засміялася.

— Тоді ми обидві чудово впоралися.

Клер познайомила нас із звукорежисером, коротко пояснила план роботи й залишила нам простір для обговорення композиції.

Сьогодні ми мали працювати над піснею, яку почали кілька тижнів тому. Її робоча назва досі була «Біля дверей».

Я поклала свій блокнот на стіл.

— Я подумала, що ми можемо почати з куплету. Подивимося, які рядки залишаються твоїми, а де тобі хочеться змінити напрямок.

Джессіка перегорнула кілька сторінок.

— Я якраз хотіла поговорити про приспів.

Вона прочитала вголос:

— «Я більше не стою біля дверей, та пам'ятаю, як довго чекала».

Я кивнула.

— Так.

— Мені подобається перша частина. Але друга… Я не впевнена.

Я відчула легке напруження.

— Що саме тобі не підходить?

— «Пам'ятаю, як довго чекала». Наче я досі залишаюся там. Наче все, що зі мною сталося, визначає мене й тепер.

Я опустила погляд на текст.

Для мене цей рядок був серцем композиції. Він не говорив, що героїня не змогла піти. Він говорив, що пам'ять не зникає лише тому, що ти перестав чекати.