45

Я прокинулася від звуку повідомлення й одразу пошкодувала, що залишила телефон на тумбочці біля ліжка.

Було 7:26 ранку.

Я не належала до тих людей, які прокидаються з усмішкою, відчиняють вікно й дякують новому дню за можливості. Мені потрібні були щонайменше двадцять хвилин, кава й відсутність будь-яких запитань про мої плани.

Телефон завібрував знову.

Я навпомацки знайшла його й побачила лист від юристки.

Тема: Оновлені умови участі в програмі.

Я сіла в ліжку.

Документ був коротким. Юристка підтвердила, що команда врахувала більшість моїх зауважень. Використання демозапису тепер обмежувалося визначеними цілями, а будь-яке публічне розповсюдження вимагало окремого погодження. Також було уточнено, що участь у програмі сама собою не передає команді права на всі мої майбутні композиції.

Залишалося одне питання: остаточний порядок використання матеріалу, створеного під час спільних студійних сесій.

Юристка рекомендувала зафіксувати його письмово до початку роботи.

Я перечитала висновок.

Потім відкрила лист від Деніела.

Потім знову висновок.

— Ну ж бо, — пробурмотіла я. — Це ж не може бути настільки складно.

Телефон завібрував у моїй руці.

Повідомлення від Скарлетт.

Скарлетт: «Ти вже прокинулася?»

Я: «На жаль».

Скарлетт: «Ти звучиш як людина, яка отримала погані новини».

Я: «Я отримала юридичний висновок».

Скарлетт: «Тобто погані новини».

Я засміялася.

Я: «Насправді все досить добре. Є ще один пункт, який потрібно узгодити».

Скарлетт: «Тоді узгодь його».

Я подивилася на екран.

Я: «Ти завжди така практична до сніданку?»

Скарлетт: «Ні. Просто сьогодні я ще не встигла стати драматичною».

Я відклала телефон і знову відкрила лист.

Можливість була реальною.

Я могла погодитися на участь у програмі, отримати доступ до студії, працювати з досвідченими музикантами й навчитися того, чого не навчишся, сидячи самій у квартирі.

Але тепер я розуміла, що саме хочу уточнити перед початком.

Я написала Деніелу короткого листа з проханням зафіксувати порядок погодження прав на нові матеріали.

Потім додала, що готова обговорити формулювання й не очікую, що всі деталі вирішаться за одну розмову.

Я натиснула «Надіслати».

Цього разу не було відчуття, ніби я стрибаю з обриву.

Я просто зробила наступний крок.

Іноді дорослішання виявляється значно менш драматичним, ніж ми уявляємо.

Іноді воно полягає в тому, щоб о сьомій ранку прочитати юридичний висновок, випити каву й не погодитися на умови, які ще не розумієш.

Я спустила ноги з ліжка.

Сьогодні потрібно було працювати над новою піснею.

І я не збиралася дозволяти жодному документу забрати в мене цей день.

Лист від Наталі Рід надійшов перед обідом.

Вона надсилала подробиці наступного музичного вечора: дату, адресу, приблизну тривалість виступу, список учасників і технічні вимоги.

Я відкрила вкладення, пробіглася очима по розкладу й усміхнулася.

Мені виділили дві композиції.

«Не твою тінь» і нову пісню, яку я поки називала просто «Без назви».

Я вже збиралася відповісти, коли помітила окремий пункт унизу документа.

Організатори планували записувати виступи для архіву заходу й публікувати окремі фрагменти в соціальних мережах. Для повного запису передбачалося окреме погодження виконавців.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Чудово.

Ще один вибір.

Я не була проти того, щоб люди почули мою музику. Навпаки, саме для цього я погоджувалася на виступи.

Але нова пісня була іншою.

У ній не було очевидної драматичної історії, за яку міг би вхопитися слухач. Вона розповідала про маленькі моменти, які я почала помічати лише тоді, коли перестала весь час думати про те, ким повинна стати.

Я не знала, чи хочу, щоб її виривали з контексту, монтували під чужі відео й обговорювали люди, які ніколи не чули її повністю.

Водночас я розуміла: якщо я хочу розвиватися як авторка, мені доведеться поступово дозволяти музиці виходити за межі моєї кімнати.

Я взяла телефон і набрала Лізу.

— Привіт, — відповіла вона. — Отримала подробиці?

— Так. У мене є запитання щодо запису.

— Слухаю.

Я пояснила, що не заперечую проти архівного запису, але хочу заздалегідь знати, які фрагменти можуть опублікувати й чи можу я погодити використання нової композиції окремо.

Ліза не здивувалася.

— Це розумне запитання. Я попрошу Наталі уточнити, як вони працюють із матеріалами. Ти можеш погодитися на сам виступ, але окремо обговорити публікацію запису.

Я полегшено видихнула.

— Дякую. Я не хочу створювати проблеми.

— Скарлетт, ти не створюєш проблеми, коли ставиш запитання про власну роботу.

Я замовкла.

— Ти знаєш, що я починаю думати про це лише тепер?

— Знаю. Але ти вчишся.

Після розмови я залишила документ відкритим на ноутбуці.

Мені хотілося відповісти одразу.

Погодитися на виступ, підтвердити участь і перестати думати про всі можливі наслідки.

Але я згадала, як почувалася після першого виконання нової пісні перед музикантами.

Мені сподобалося, що вони почули її без зайвих пояснень.

Я хотіла, щоб вона й надалі залишалася моєю.

Та це не означало, що я мусила ховати її.

Можливо, я могла дозволити людям слухати пісню, не віддаючи їм право вирішувати, що вона означає.

Я написала Наталі:

«Дякую за запрошення. Я підтверджую участь і хотіла б окремо узгодити умови запису та публікації нової композиції».

Перечитала.

Натиснула «Надіслати».

А потім відкрила блокнот.

Мені спала на думку нова назва.

«Маленькі речі».

Я записала її у верхній частині сторінки.