44

За дві години до виступу я тричі перевірила гітару, чотири рази перечитала текст і двічі подумала про те, щоб удавати хвору.

Останню ідею я відкинула лише тому, що Ліза вже знала, де я живу, а Медісон напевно привезла б мені ліки, суп і власний список причин, чому я не можу втекти від відповідальності.

Я сиділа перед дзеркалом у невеликій гримерці, поправляючи срібний ланцюжок на шиї.

На мені були чорні штани, темний топ і вільна сорочка, рукави якої закотила до ліктів. Волосся спадало на плечі. Нічого надто складного. Сьогодні я не хотіла виглядати як людина, яка намагається справити враження.

Я хотіла почуватися собою.

Телефон завібрував.

Медісон: «Я вже на місці. І ні, я не збираюся перевіряти, чи ти пам'ятаєш текст».

Я усміхнулася.

Я: «Шкода. Я сподівалася на індивідуальне навчання».

Медісон: «Можу запропонувати поцілунок за кожен правильно заспіваний рядок».

Я: «Тоді мені доведеться співати дуже довго».

Медісон: «Я не заперечую».

Я відклала телефон, але усмішка залишилася.

Медісон завжди вміла зробити так, щоб мої страхи не зникали магічним чином, але переставали займати весь простір.

Я не мусила бути безстрашною.

Мені потрібно було лише вийти на сцену.

У двері постукали.

— Скарлетт? — озвалася Ліза. — За десять хвилин починаємо.

— Я готова.

Вона зазирнула до кімнати й окинула мене поглядом.

— Як почуваєшся?

— Наче в мене всередині оркестр, який ніхто не навчив грати в одному темпі.

Ліза засміялася.

— Це нормально. Не намагайся позбутися хвилювання. Просто не дозволяй йому обирати за тебе.

Я завмерла.

— Ви з Медісон домовилися говорити однаковими фразами?

— Ні. Але, можливо, вам обом варто почати брати за це гроші.

Я засміялася, і напруга трохи відступила.

Ліза вже збиралася йти, коли я покликала її.

— Слухай, я хочу виконати дві пісні.

Вона повернулася.

— Ти казала, що співатимеш «Не твою тінь».

— І співатиму. Але ще хочу зіграти нову композицію.

— Ту, яку ти показувала на репетиції?

— Так.

Ліза усміхнулася.

— Тоді ми залишимо для неї місце.

— Ти не думаєш, що це надто ризиковано? Я ще навіть не придумала назву.

— Скарлетт, це акустичний вечір молодих авторів, а не державний іспит із готовності до музичної кар'єри.

Я засміялася.

— Добре. Дві пісні.

— Дві пісні, — підтвердила вона. — І жодних вибачень перед публікою за те, що одна з них нова.

Коли Ліза пішла, я взяла гітару.

Провела пальцями по струнах.

Я знала, що Медісон сидить у залі.

Знала, що Томас теж буде там.

Знала, що серед слухачів можуть бути люди, які почують мою музику й не відчують нічого особливого.

І вперше я не сприймала це як загрозу.

Моя пісня не мусила подобатися всім, щоб бути справжньою.

Я підвелася.

Час виходити.

Я зайняла місце в третьому ряду, звідки було добре видно сцену.

Зал був невеликим, але затишним. На стінах висіли фотографії музикантів, біля сцени стояли кілька вазонів, а над головами глядачів світилися теплі лампи.

Люди розмовляли, сміялися, замовляли напої.

Це не було місце, де кар'єра змінюється за одну ніч.

І, мабуть, саме тому мені подобалося тут перебувати.

Ніхто не обіцяв виконавцям слави. Ніхто не гарантував, що після концерту на них чекатимуть контракти.

Але тут можна було почути музику до того, як її почнуть оцінювати за кількістю прослуховувань.

Я дістала телефон.

Відповіді від юристки ще не було.

Останній лист від Деніела залишався відкритим у пошті. Команда погодилася уточнити умови використання демозапису, але остаточний документ ще не надійшов.

Я хотіла вірити, що ми знайдемо рішення.

Водночас я вже готувалася до можливості, що не знайдемо.

Мій погляд зупинився на сцені.

Я уявила Скарлетт за кілька хвилин до виходу: вона напевно перевіряє гітару, хоча вже робила це щонайменше п'ять разів. Можливо, дивиться на двері гримерки, сподіваючись, що ніхто не помітить, як сильно вона хвилюється.

Я усміхнулася.

Вона не потребувала, щоб я вивела її на сцену або переконала, що її музика має значення.

Вона вже сама вирішила співати.

Мені залишалося бути тут і слухати.

Телефон завібрував.

Повідомлення від неї.

Скарлетт: «Ти на місці?»

Я: «Так».

Скарлетт: «Третій ряд?»

Я озирнулася, хоча знала, що вона не може мене бачити.

Я: «Звідки ти знаєш?»

Скарлетт: «Я тебе знаю».

Я усміхнулася.

Я: «Так. Третій ряд».

Скарлетт: «Добре. Не дивись на мене надто закохано. Я намагатимуся зосередитися».

Я набрала відповідь.

Я: «Нічого не обіцяю».

Її відповідь була короткою.

Скарлетт: «Ти жахлива».

Я поклала телефон у сумку.

Потім згасло світло над столиками, і Ліза вийшла на сцену.

Вечір починався.

Коли я вийшла на сцену, зал зустрів мене оплесками.

Не гучними, не оглушливими.

Просто теплими.

Я сіла на стілець, поставила ногу на перекладину й налаштувала гітару.

Ліза представила мене як авторку, яка працює над власним матеріалом і сьогодні виконає дві оригінальні композиції.

Вона не згадала моїх батьків.

Не розповідала про сімейну історію.

Не пояснювала, чому моя музика важлива.

Вона просто назвала моє ім'я.

— Скарлетт Гейл.

Я підняла голову й усміхнулася.

— Привіт усім. Дякую, що прийшли.

Я могла б сказати щось іще.

Пожартувати про хвилювання.

Пояснити, що одна з пісень зовсім нова.

Але вирішила не робити цього.

Замість того я взяла перший акорд.

Спочатку заспівала нову композицію — ту, яку ще не мала сміливості назвати.