43

У листі від Деніела було три абзаци, які мене влаштовували, два, які потребували уточнення, і один, через який я вже десять хвилин дивилася на екран, забувши про каву.

Команда погоджувалася конкретизувати порядок творчих змін. Вони також були готові обговорити окремі умови використання моєї версії композиції, якщо проєкт дійде до наступного етапу.

Але щодо демозапису все залишалося складніше.

Команда хотіла мати можливість використовувати його для презентації проєкту потенційним партнерам. Деніел пояснював, що це звичайна практика для подібних програм і що запис допоможе представити мою роботу людям, які можуть зацікавитися співпрацею.

Я розуміла їхню позицію.

Мені самій хотілося, щоб мою музику почули.

Але я не хотіла погоджуватися на розпливчасті умови лише тому, що можливість здавалася привабливою.

Я перечитала останній абзац.

Якщо авторка не погоджується з поточними умовами, команда готова повернутися до обговорення після внутрішньої консультації. Це може вплинути на строки участі в програмі.

Я видихнула.

Ось воно.

Не погроза. Не ультиматум.

Просто реальність: у кожного проєкту є свій графік, і мої запитання могли його змінити.

Я відкрила документ, у якому записала свої зауваження.

По-перше, я хотіла розуміти, кому саме можуть показувати демозапис.

По-друге, чи можна буде використовувати його в рекламних матеріалах без окремої згоди.

По-третє, чи залишиться дозвіл чинним після завершення програми, якщо ми не домовимося про подальшу співпрацю.

Я перечитала список і відчула знайому тривогу.

Може, я надто ускладнюю все?

Може, інші автори просто погоджуються, а потім розбираються з деталями?

Може, я втрачу можливість через власну обережність?

Телефон завібрував.

Повідомлення від Скарлетт.

Скарлетт: «Ти вже снідала чи знову намагаєшся жити виключно на каві й тривожних думках?»

Я подивилася на чашку.

Кава була холодною.

Я: «Я снідала».

Скарлетт: «Що саме?»

Я: «Каву».

Скарлетт: «Медісон».

Я: «І половину печива».

Скарлетт: «Я приїду й особисто перевірю твій холодильник».

Я: «Це погроза?»

Скарлетт: «Це прояв любові».

Я засміялася, але потім знову подивилася на документ.

Написала їй:

Я: «Я отримала відповідь щодо контракту. Вони погодилися уточнити частину умов, але питання використання демо поки не вирішене».

Цього разу вона не відповіла миттєво.

За хвилину прийшло повідомлення.

Скарлетт: «Хочеш поговорити про це чи хочеш спочатку самостійно все обдумати?»

Я прочитала його двічі.

Вона не питала, що я збираюся робити.

Не пропонувала готового рішення.

Просто залишала мені вибір.

Я: «Спочатку хочу розібратися з документами. А ввечері хочу тебе побачити».

Скарлетт: «Домовилися. Я принесу нормальну їжу».

Я: «Ти справді збираєшся перевіряти холодильник?»

Скарлетт: «Тепер це принципове питання».

Я відклала телефон і повернулася до листа.

Тривога нікуди не зникла.

Але я більше не дозволяла їй переконувати мене, що будь-яке запитання робить мене невдячною.

Я хотіла працювати з командою Джуліана.

Я хотіла вчитися.

Я хотіла, щоб мої пісні звучали не лише в навушниках кількох близьких людей.

І я хотіла залишатися авторкою власних рішень.

Уперше ці бажання не здавалися мені суперечливими.

Можливо, мені доведеться почекати.

Можливо, доведеться відмовитися від конкретної пропозиції, якщо ми не знайдемо прийнятних умов.

Але я ще навіть не знала, чи станеться це.

Тож я зробила те, чого раніше часто уникала.

Написала відповідь.

Ввічливо подякувала Деніелу за пояснення, зазначила, що зацікавлена в участі, і попросила надати чіткіші межі використання демозапису.

Потім відправила лист.

І тільки після цього дозволила собі видихнути.

Я мала зустрітися з Лізою в невеликому репетиційному просторі неподалік від університету.

До акустичного вечора залишалося кілька днів, і вона запропонувала учасникам зібратися, щоб перевірити звук та узгодити порядок виступів.

Я прийшла з гітарою й двома блокнотами.

В одному була «Не твоя тінь».

В іншому — нова пісня, назву якої я поки не вигадала.

Вона почалася три ночі тому.

Я сиділа на підлозі біля вікна, дивилася на вогні міста й раптом зрозуміла, що не хочу писати про те, ким не є.

Не хочу знову перераховувати чужі помилки.

Не хочу пояснювати, чому маю право бути собою.

Мені захотілося написати про життя, яке я хочу проживати.

Про ранкове сонце на кухонній підлозі.

Про музику, яку слухаю надто голосно, коли їду порожніми вулицями.

Про те, як Медісон закушує губу, коли намагається підібрати потрібний акорд.

Про власне майбутнє, якого я ще не знаю.

І про те, що невизначеність не обов'язково означає небезпеку.

Я ще не була впевнена, чи хочу виконувати цю пісню публічно.

Але хотіла почути, як вона звучить не в моїй кімнаті.

— Ти принесла щось нове? — запитала Ліза, коли я зайшла.

Я кивнула.

— Можливо.

— Це означає «так», але ти ще не готова це визнати?

— Ти швидко мене вивчила.

Ліза засміялася.

— Я багато років працювала з музикантами. Ви всі однакові в одному: можете зіграти пісню для сотні людей, але іноді боїтеся показати один новий рядок.

— Це дуже образливо.

— Зате правда.

Вона допомогла мені налаштувати мікрофон.

У кімнаті було ще кілька виконавців. Томас сидів біля стіни, перебираючи струни своєї гітари. Двоє молодих музикантів обговорювали аранжування, а дівчина з електронним синтезатором налаштовувала звук.