42

Лист надійшов о 9:17 ранку.

Я знала, від кого він, ще до того, як відкрила пошту. Останні кілька днів Джуліан і Деніел обговорювали умови моєї участі в програмі для нових авторів, а Клер надіслала два повідомлення з уточненнями щодо можливих студійних сесій.

Я поставила чашку на стіл і відкрила вкладення.

Перші сторінки були цілком зрозумілими: графік роботи, кількість сесій, порядок узгодження запису, попередні витрати. Нічого, що змушувало б мене негайно закрити документ і заблокувати всіх учасників проєкту.

А потім я дійшла до пункту про використання матеріалу.

Перечитала його раз.

Другий.

Третій.

Умови не передбачали автоматичної передачі всіх моїх авторських прав, але дозволяли команді використовувати підготовлені в межах програми демонстраційні записи для презентації проєкту потенційним партнерам. Формулювання було широким, а тривалість такого дозволу залишалася не зовсім зрозумілою.

Окремо зазначалося, що певні творчі зміни можуть бути необхідними для відповідності матеріалу формату програми.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Ну звісно.

Мій телефон завібрував.

Повідомлення від Клер.

Клер: «Ти отримала документи? Якщо матимеш запитання, можемо обговорити їх сьогодні».

Я відповіла:

Я: «Так. Є питання щодо використання демозаписів і меж творчих змін. Я передам документ юристці, а потім хотіла б обговорити кілька пунктів».

Відповідь прийшла швидко.

Клер: «Без проблем. Краще прояснити все зараз».

Я перечитала це повідомлення й відчула полегшення.

Можливо, я надто довго чекала, що будь-яка професійна пропозиція рано чи пізно перетвориться на ситуацію, де мені доведеться вибирати між кар'єрою та собою.

Можливо, я досі чула голос колишньої, яка колись сказала, що не збирається змінювати свої плани заради мене.

Тоді я сприйняла її рішення як доказ власної недостатності.

Тепер, коли я бачила незрозумілий пункт у документі, перша реакція все ще була знайомою: якщо я почну ставити запитання, люди можуть вирішити, що зі мною складно працювати.

Але я вже знала, що цей страх не повинен підписувати документи замість мене.

Я переслала файл незалежній юристці й попросила перевірити конкретні положення.

Після цього відкрила інший документ — свій блокнот із текстами.

На останній сторінці стояла назва нової пісні.

«Поки не згасне».

Під нею було лише чотири рядки:

Я не знаю, де закінчиться ніч,
Не рахую чужих перемог.
Якщо голос навчився звучати,
Я не мушу просити дозвіл.

Я перечитала їх.

Останній рядок здавався надто прямолінійним. Можливо, навіть трохи самовпевненим.

Я закреслила слово «дозвіл», спробувала інше, а потім повернула початкове.

Іноді рядок мав право залишитися незручним.

Навіть для мене самої.

— Ти збираєшся дивитися на цей блокнот, поки він не почне співати сам?

Я підняла очі.

Медісон стояла у дверях моєї кімнати з двома паперовими пакетами.

— Було б чудово. Я б нарешті відпочила.

— Я принесла їжу, а не екзорциста для творчої кризи.

— Я розчарована.

Вона поставила пакети на стіл і поцілувала мене.

Я одразу обійняла її за шию.

— Ти прийшла вчасно.

— Для обіду?

— Для того, щоб я могла поскаржитися.

— Тоді я, мабуть, мала принести щось міцніше за каву.

Я засміялася й потягнула її до дивана.

На столі лежав лист від Лізи Гарпер. Вона підтвердила дату акустичного вечора, надіслала остаточний розклад і попросила кожного учасника заздалегідь повідомити, чи потрібні йому додаткові репетиції.

Я вже відповіла, що виступатиму.

Пісня «Не твоя тінь» була готова майже повністю.

Майже.

І саме це слово мене дратувало.

— Що сталося? — запитала Медісон, помітивши мій вираз обличчя.

— Нічого.

Вона подивилася на мене.

— Скарлетт.

— Ненавиджу, коли ти вимовляєш моє ім'я так, ніби знаєш усі мої таємниці.

— Я не знаю всіх твоїх таємниць. Просто твоє обличчя дуже погано вміє брехати.

— Неправда. Моє обличчя чарівне.

— Це не виключає можливості, що воно погано бреше.

Я штовхнула її плечем.

— Ліза надіслала програму. Перед моїм виступом буде коротке представлення кожного музиканта. Нічого особливого. Але я побачила, що Томас гратиме переді мною.

— Ти хвилюєшся через нього?

— Ні. Я рада, що він там буде.

Я замовкла, підбираючи слова.

— Просто він знав маму тоді, коли вона ще не була для всіх лише чиєюсь дружиною або чиєюсь матір'ю. Він пам'ятає її як людину, яка писала пісні, сперечалася з музикантами й могла сміятися з власних помилок.

Медісон уважно слухала.

— І ти боїшся, що він почує твою пісню й побачить у ній щось, чого ти сама не помітила?

— Можливо.

— А ти хочеш, щоб він почув її?

Я подумала.

— Так.

— Тоді це вже щось.

Я глянула на неї з підозрою.

— Ти завжди така розумна, коли я хочу, щоб ти сказала щось просте?

— Я можу сказати просте.

Вона нахилилася до мене.

— Ти неймовірно красива, коли намагаєшся сперечатися з власним блокнотом.

Я розсміялася.

— Значно краще.

Медісон поцілувала мене ще раз, а потім відсунулася.

— До речі, я отримала документи щодо музичної програми.

Я відразу стала серйознішою.

— І?

— Загалом пропозиція цікава. Але є кілька пунктів, які я хочу прояснити, перш ніж погоджуватися.

— Ти вже відправила їх юристці?

— Так.

— Добре.

Вона уважно подивилася на мене.

— Ти не збираєшся говорити, що я повинна негайно погоджуватися, бо це велика можливість?

— Ні.

— Чому?

Я взяла її руку.

— Бо я не хочу бути людиною, яка підштовхує тебе до рішення лише тому, що мені подобається думка про твою кар'єру.

Медісон трохи усміхнулася.