41

— Я передумала.

Медісон підняла голову від ноутбука.

— Добрий вечір і тобі.

Я стояла посеред її вітальні з гітарою в одній руці й блокнотом у другій. Надворі вже стемніло, а я досі не могла вирішити, чи хочу показувати їй нову пісню.

— Я серйозно, — сказала я. — Можливо, сьогодні не найкращий день.

Медісон закрила ноутбук.

— Добре.

Я насупилася.

— І все?

— А що ти хочеш почути?

— Не знаю. Може, що я повинна бути сміливішою. Або що я вже достатньо довго пишу цю пісню, щоб нарешті показати її комусь.

Медісон трохи нахилила голову.

— Ти хочеш, щоб я переконала тебе?

Я замовкла.

Саме цього я й хотіла.

І водночас зовсім не хотіла.

— Мабуть, — зізналася я.

Вона підвелася й підійшла до мене.

— Тоді я скажу тобі ось що. Ти можеш показати мені пісню сьогодні. Можеш завтра. Можеш узагалі вирішити, що вона поки залишиться тільки твоєю. Але я не хочу, щоб ти робила це через страх розчарувати мене.

Я опустила очі на блокнот.

— Я не боюся розчарувати тебе.

Медісон підняла брову.

— Скарлетт.

— Гаразд. Трохи боюся.

— Чому?

Я зітхнула.

— Тому що ти розумієш музику. Ти помічаєш речі, яких я сама не чую. Іноді мені здається, що ти можеш одним реченням змусити мене засумніватися в усьому, що я написала.

Вона не образилася.

Не почала переконувати мене, що ніколи так не зробить.

Натомість кивнула.

— Таке можливо. Я можу почути щось інакше, ніж ти. Можу навіть помилитися. Але це не означає, що моя думка повинна стати твоїм рішенням.

Я подивилася на неї.

— Ти не образишся, якщо я не погоджуся з тобою?

— Я можу не погодитися з твоїм рішенням. Можу пояснити чому. Але це не означає, що я перестану поважати тебе як авторку.

Вона взяла мою руку.

— Ти не повинна погоджуватися зі мною, щоб я тебе любила.

Я відчула, як напруга в плечах трохи послабилася.

— Ти знаєш, що це дуже приваблива риса?

Медісон усміхнулася.

— Я намагаюся бути привабливою.

— Тобі вдається.

Я нахилилася й поцілувала її.

Вона відповіла на поцілунок, а потім торкнулася чолом мого чола.

— То що робимо?

Я подивилася на блокнот.

— Я хочу показати тобі куплет. Тільки куплет. Без приспіву.

— Домовилися.

— І спочатку ти просто слухаєш.

— Добре.

— Без аналізу.

— Я постараюся.

— Медісон!

Вона розсміялася.

— Добре. Без аналізу.

Я сіла на диван, поклала гітару на коліна й відкрила блокнот.

На першій сторінці було написано:

«Не твоя тінь».

Я провела пальцем по назві.

А потім почала грати.

Перші акорди були простими.

Я не хотіла, щоб мелодія звучала надто драматично. Не хотіла створювати враження, ніби кожен рядок був вироком комусь із мого минулого.

Це була не пісня про помсту.

І не пісня про те, як я нарешті стала достатньо сильною, щоб ніколи більше не сумніватися.

Вона була про інше.

Про те, як довго я намагалася бути зручною.

Як часто вимірювала власні бажання чужим настроєм.

Як навчилася посміхатися, коли хотіла заперечити, і мовчати, коли хотіла сказати, що мені боляче.

Я заспівала перший куплет.

Я приміряла твої відповіді,
Щоб не чути власних питань.
Я ховала свої почуття
За красивим фасадом мовчань.

Я відчула, що голос починає тремтіти, але продовжила.

Ти казала: «Так буде краще»,
І я вірила довше, ніж слід.
Та любов не повинна просити
Відмовлятися від себе щомить.

На останньому акорді я замовкла.

У кімнаті стало тихо.

Я не дивилася на Медісон. Дивилася на свої пальці, що лежали на струнах.

— Можеш сказати, що думаєш, — нарешті промовила я.

Вона не поспішала.

— Мені сподобалося, як ти заспівала останні два рядки.

Я підняла голову.

— Чому?

— Бо в них немає спроби довести, що ти перемогла когось. Ти просто кажеш, що зрозуміла про себе.

Я задумалася.

— Я не хочу, щоб це звучало так, ніби я звинувачую всіх людей, які колись просили мене поступитися.

— Тоді, можливо, тобі варто залишити місце для складності. Люди іноді просять нас про щось, бо самі чогось бояться. Але їхній страх не означає, що ти мусиш відмовлятися від себе.

Я повільно кивнула.

— Це хороша думка.

Медісон одразу підняла палець.

— Але ти не зобов'язана використовувати її в пісні.

Я засміялася.

— Ти вчишся.

— Я дуже здібна учениця.

Я знову подивилася на блокнот.

— Мені подобається цей куплет. Але приспів досі не працює.

— Хочеш, я послухаю?

Я вагалася лише секунду.

— Так.

Я перегорнула сторінку й почала грати іншу мелодію.

Цього разу голос звучав упевненіше.

Я не твоя тінь, не твій відбиток,
Не мовчання у твоїх словах.
Я не мушу ставати меншою,
Щоб ти не загубила мене в думках.

Я зупинилася.

— Останній рядок мені не подобається.

— Чому?

— Він звучить так, ніби я все ще прошу когось не загубити мене.

Медісон задумалася.

— А що ти хочеш сказати насправді?

Я подивилася на неї.

— Що я можу залишатися поруч із людиною, не зникаючи.

Вона кивнула.

— Тоді, можливо, справа не в тому, щоб тебе не загубили. А в тому, щоб ти більше не губила себе.

Я мовчала.

Потім повільно записала її слова в блокнот.

— Це буде не той самий рядок, — сказала я.

— Знаю.

— Я зміню його.

— Це твоя пісня.

Я всміхнулася.

— Саме тому я й зміню.

Вона засміялася.

Я відклала гітару й потягнулася до неї.

— Дякую.

Медісон обійняла мене.

— За що?

— За те, що не намагалася написати пісню замість мене.

Вона поцілувала мене в скроню.