40

Я приїхала до музичної крамниці на двадцять хвилин раніше.

Не тому, що боялася запізнитися. Просто вдома я вже тричі змінювала одяг, двічі перечитувала повідомлення Лізи й щонайменше п'ять разів переконувала себе, що звичайна розмова з Томасом Вейлом не повинна перетворюватися на подію року.

Але вона вже перетворилася.

У кишені пальта лежав мамин лист, який я взяла із собою майже несвідомо. Я не збиралася показувати його Томасу. Мені просто хотілося мати щось знайоме поруч.

Над дверима крамниці дзенькнув маленький дзвіночок.

Усередині пахло деревом, пилом і старими платівками. Біля стіни стояло кілька гітар, а за прилавком чоловік у темно-синій сорочці налаштовував невеликий підсилювач.

Томас підвів голову.

— Скарлетт?

— Так. Добрий день.

Він усміхнувся й відклав інструмент.

— Радий, що ти прийшла. Я вже почав хвилюватися, що ти передумала.

— Я думала про це приблизно сім разів.

— І щоразу вирішувала прийти?

— Приблизно так.

Він тихо засміявся.

— Тоді в нас уже є щось спільне.

Я зняла пальто й повісила його на гачок біля дверей.

— Ліза сказала, що ви знову пишете музику.

— Пишу. Хоча слово «знову» трохи перебільшує мої досягнення. Я ніколи повністю не припиняв.

— Просто довго не виступали?

— Саме так.

Він показав на невеликий столик у кутку.

— Хочеш кави?

— З радістю.

Ми сіли навпроти одне одного.

Спочатку говорили про музику. Томас розповів, що останні роки працював із молодими виконавцями, допомагав записувати демоверсії й час від часу грав на невеликих заходах. Зараз він збирав матеріал для власного акустичного виступу.

— А чому вирішили повернутися на сцену саме тепер? — запитала я.

Він задумався.

— Напевно, тому, що втомився пояснювати собі, чому ще не час.

Я всміхнулася.

— Знайоме відчуття.

— У тебе теж є така звичка?

— Я можу витратити цілий день, переконуючи себе, що недостатньо готова до чогось. А потім усе одно роблю це, бо інакше починаю злитися на саму себе.

— Хороша причина почати.

— Ви так вважаєте?

— Не завжди. Іноді варто почекати, підготуватися, дати собі час. Але іноді ми називаємо обережністю те, що насправді є страхом.

Я повільно кивнула.

Ці слова здалися мені знайомими, хоча Томас не міг знати, скільки разів я повторювала щось подібне собі останнім часом.

— Я принесла нову пісню, — сказала я. — Не знаю, чи готова показувати її повністю, але можу розповісти, про що вона.

— Я слухаю.

Я розповіла йому про «Поки я вчуся». Про те, що написала її, коли намагалася зрозуміти, як жити без постійної потреби доводити комусь власну цінність.

Томас слухав уважно, не перебиваючи.

— Гарна тема, — сказав він, коли я закінчила. — І непроста.

— Ви думаєте, люди захочуть таке слухати?

— Люди хочуть слухати різне. Ти не можеш контролювати, кому саме відгукнеться твоя пісня. Але можеш вирішити, чи вона справді твоя.

Я подивилася на нього.

— Ви часто говорите речі, які звучать так, ніби їх треба записувати в блокнот?

— Тільки коли поруч хтось молодий і впертий.

— Мені двадцять із чимось, а не дванадцять.

— Саме тому я не сказав, що ти маленька.

Я засміялася.

І вперше від початку нашої зустрічі відчула, що ми справді розмовляємо як двоє музикантів.

Не як донька Емілі Гейл і чоловік, який колись її знав.

Це було приємно.

Але я все одно мала запитання, заради якого прийшла.

Я поклала чашку на стіл.

— Томасе, можна запитати вас про маму?

Його обличчя стало серйознішим.

— Звичайно.

Я стиснула пальці під столом.

— Ви сказали мені, що вона хотіла повернутися на сцену. Що їй було важко поєднувати музику з тим життям, яке вона мала. Але я досі не розумію однієї речі.

— Якої?

Я подивилася йому просто в очі.

— Коли вона співала, вона була щаслива?

Я не відповів одразу.

Не тому, що хотів приховати правду. Просто запитання Скарлетт заслуговувало на відповідь, яку не можна було вигадати за кілька секунд.

Я пам'ятав Емілі на сцені.

Пам'ятав її голос, коли вона співала для маленької аудиторії в «Синій кімнаті». Пам'ятав, як вона могла сперечатися через один акорд, а потім раптом змінити всю мелодію, бо знаходила інший шлях до потрібного почуття.

Пам'ятав, як вона сміялася після виступів, коли музиканти збиралися за маленьким столиком у кутку.

Але пам'ятав і втому.

Тривожні розмови.

Її звичку дивитися на годинник, коли концерт затягувався, бо вона боялася повернутися додому надто пізно.

І те, як вона іноді замовкала, коли хтось запитував про майбутнє.

— Так, — нарешті сказав я. — Коли вона співала, вона часто була щасливою.

Скарлетт не відвела погляду.

Я продовжив:

— Але я не хочу, щоб ти уявляла її життя так, ніби сцена була єдиним місцем, де вона почувалася собою.

Вона трохи нахилила голову.

— Чому?

— Тому що це було б неправдою. Я бачив її щасливою не лише під час виступів. Вона могла цілу годину сидіти над новою мелодією й забути, що давно не їла. Могла сміятися з поганої гри слів. Могла сперечатися про музику, а через п'ять хвилин пропонувати допомогти комусь із чужою піснею.

Я всміхнувся, згадуючи.

— Вона любила життя не тільки тоді, коли співала.

Скарлетт опустила очі.

— Мені здається, останнім часом я дивилася на її історію так, ніби головним у ній було те, що вона не змогла зробити.

— Це зрозуміло. Ти дізналася про речі, яких раніше не знала. Коли ми відкриваємо нову частину чужого життя, особливо життя близької людини, нам хочеться переглянути все, що ми про неї думали.

— І знайти пояснення?

— Так. Іноді навіть там, де його немає.

Вона довго мовчала.

— Ви вважаєте, що мама шкодувала про своє життя?

Я повільно видихнув.

— Я не можу відповісти за неї. Вона говорила зі мною про музику, про родину, про страх втратити людей, яких любила. Але я не знаю всього, що вона відчувала. І не хочу приписувати їй слова, яких вона не говорила.