39

Уранці на мене чекали два листи.

Перший був від Деніела з оновленими умовами щодо запису пісні для Джессіки.

Другий — від Джуліана, який коротко повідомляв, що команда зацікавлена в подальшій співпраці зі мною й хотіла б обговорити ще кілька моїх композицій.

Я прочитала другий лист двічі.

Потім поклала телефон екраном донизу й пішла варити каву.

Не тому, що не раділа.

Навпаки.

Я раділа настільки сильно, що боялася дозволити собі повірити в це.

Ще кілька місяців тому мої пісні існували переважно в нотатках, демозаписах і навушниках. Я писала їх уночі, коли не могла заснути, або вранці, коли хотіла забути сон, який залишив після себе неприємний осад.

Тепер люди, яких я раніше бачила лише на музичних заходах, читали мої тексти, слухали записи й говорили про можливу співпрацю.

Це було саме те, чого я хотіла.

І саме тому мені було страшно.

Телефон завібрував.

Скарлетт: «Ти прокинулася?»

Я: «На жаль».

Скарлетт: «Я теж. Це підозріло. Можливо, ми старіємо».

Я: «Тобі двадцять із чимось, не перебільшуй».

Скарлетт: «Я вже подумки купила собі крісло-гойдалку».

Я засміялася.

Я: «У тебе немає місця для крісла-гойдалки».

Скарлетт: «Тоді житиму в тебе».

Я подивилася на екран, усміхаючись.

Я: «Це була пропозиція переїхати чи погроза?»

Скарлетт: «Залежить від того, чи залишилася кава».

Я написала, що залишилася.

За кілька секунд вона відповіла:

Скарлетт: «Їду».

Я похитала головою.

Ця жінка могла перетворити будь-яку розмову на флірт.

І, що найгірше, я досі не навчилася цьому опиратися.

За двадцять хвилин Скарлетт уже сиділа на моїй кухні, загорнувшись у мій великий светр.

— Ти вкрала мій одяг, — зауважила я, ставлячи перед нею чашку.

— Позичила.

— Без дозволу.

— Я збиралася запитати.

— Коли?

— Коли ти перестанеш дивитися на мене так, ніби хочеш забрати светр назад.

Я сіла навпроти.

— Він мені подобається.

— Тоді доведеться домовлятися про спільну власність.

— Ти зараз говориш про светр?

Вона підняла чашку й невинно подивилася на мене.

— А про що ще?

Я кинула в неї серветкою.

Скарлетт засміялася, а потім помітила роздруковані документи біля моєї тарілки.

— Це нові умови?

Я кивнула.

— Деніел надіслав їх сьогодні вранці.

— Уже читала?

— Почала.

— І?

Я посунула документи до себе.

— Деякі зміни мені подобаються. Вони чіткіше розділили права на композицію та конкретний запис. Але залишилося кілька пунктів, які я хочу обговорити з юристкою.

Скарлетт кивнула.

— Ти знаєш, що можеш не вирішувати все сьогодні?

— Знаю.

— І що тобі не потрібно погоджуватися тільки тому, що вони зацікавлені в пісні?

— Знаю, Скарлетт.

Вона підняла руки.

— Добре. Я просто перевіряю, чи ти не збираєшся підписати все на емоціях.

Я пом'якшила голос.

— Я не збираюся.

Вона подивилася на мене трохи уважніше.

— Ти щаслива через це?

Я не відповіла відразу.

— Так. Але я намагаюся не плутати щастя з необхідністю негайно погодитися.

Скарлетт повільно усміхнулася.

— Це дуже схоже на тебе.

— Це добре чи погано?

— Це означає, що ти нарешті навчилася не віддавати комусь рішення лише тому, що боїшся втратити можливість.

Я опустила очі на документи.

Колись я могла б сприйняти її слова як комплімент і швидко перейти до іншої теми.

Тепер я дозволила собі відчути їх.

— Я не хочу знову опинитися в ситуації, коли боюся поставити запитання, — сказала я. — Я вже знаю, чим це закінчується.

Скарлетт простягнула руку через стіл.

Я вклала свою долоню в її.

— Тоді став запитання, — сказала вона. — Навіть якщо комусь вони не сподобаються.

Я стиснула її пальці.

— Ти теж.

Вона кивнула.

Ми допили каву, а потім кожна повернулася до своїх справ.

Скарлетт мала працювати над новою піснею.

Я — розібратися з документами.

Ми не мусили робити все разом, щоб відчувати, що підтримуємо одна одну.

І, можливо, саме це робило нашу близькість міцнішою.

Лист від Лізи надійшов близько полудня.

Вона надіслала програму акустичного вечора, список учасників і попередній розклад виступів.

Я відкрила документ, переглянула імена й зупинилася на одному.

Томас Вейл.

Я перечитала його ім'я.

Потім відкинулася на спинку стільця.

Томас.

Чоловік, який знав мою матір до того, як вона стала дружиною Роберта Гейла. Людина, яка пам'ятала її не тільки як співачку з минулого, а й як молоду жінку, яка писала пісні, сперечалася з музикантами й мріяла повернутися на сцену.

Він уже розповів мені дещо про неї.

Про те, що вона хотіла знову виступати.

Про те, що іноді мовчала не тому, що не мала власної думки, а тому, що втомилася від необхідності пояснювати її.

І про лист, який вона написала йому багато років тому.

Я зберігала той лист у шухляді разом з іншими маминими речами.

Не тому, що хотіла щодня перечитувати минуле.

А тому, що боялася загубити ще одну частину її історії.

Телефон завібрував.

Ліза: «Сподіваюся, ти бачила програму. Томас також погодився виступити. Він давно не виходив на сцену, але зараз працює над кількома новими композиціями».

Я довго дивилася на повідомлення.

Потім написала:

Я: «Так, я побачила. Дякую, що попередили».

Я хотіла запитати, чи знає Томас, що я теж виступатиму.

Але зупинилася.

Можливо, він знав.

Можливо, ні.

У будь-якому разі я не хотіла перетворювати майбутній концерт на чергове розслідування сімейного минулого.