37

За сорок хвилин до виступу я тричі перевірила, чи взяла телефон, двічі — чи вимкнула звук на ноутбуці, і щонайменше п'ять разів переконалася, що текст пісні лежить у сумці.

— Якщо ти ще раз перевіриш цю сумку, я почну думати, що там захований діамант, — сказала Скарлетт.

Я підняла на неї очі.

— Там моє майбутнє.

— Твоє майбутнє важить приблизно двісті грамів?

— Ти не розумієш серйозності ситуації.

Скарлетт сиділа перед дзеркалом у гримерці й поправляла сережку. На ній була чорна сукня з відкритими плечима, волосся спадало м'якими хвилями, а губи вона підфарбувала темно-червоною помадою.

Вона виглядала так, ніби могла вийти на сцену просто зараз і змусити весь зал замовкнути одним поглядом.

Я ненавиділа її за це.

Тобто кохала.

Але ненавиділа теж.

— Ти взагалі хвилюєшся? — запитала я.

Скарлетт повернулася до мене.

— Звичайно.

— Не схоже.

— Це тому, що я хвилююся красиво.

Я закотила очі.

— Нестерпна.

— Ти сама мене обрала.

— Я тоді була не в найкращому стані.

Вона розсміялася й підвелася.

— Іди сюди.

Я підійшла до неї.

Скарлетт поправила комір моєї чорної сорочки, а потім провела долонею по плечу, ніби перевіряла, чи все на місці.

— Ти гарна, — сказала вона.

Я відвела погляд.

— Я знаю.

Вона здивовано підняла брови.

— Ого.

— Що?

— Нічого. Просто хотіла побачити, як ти приймаєш комплімент без трьох заперечень і одного жарту.

— Не звикай.

Скарлетт усміхнулася, але потім стала серйознішою.

— Медісон, подивися на мене.

Я підняла очі.

— Ти не зобов'язана сьогодні змінити своє життя. Не зобов'язана переконати всіх у залі, що ти талановита. Не зобов'язана отримати чиюсь пропозицію, щоб цей вечір мав значення.

Я повільно видихнула.

— Ти репетирувала цю промову?

— Ні. Я імпровізую.

— Це найкраща твоя робота за останній тиждень.

— Я запам'ятаю.

Вона взяла мої руки у свої.

— Ти написала пісню. Ти її підготувала. Ти вийдеш і заспіваєш. Усе інше не залежить тільки від тебе.

Я кивнула.

— Знаю.

— Добре.

Вона нахилилася й поцілувала мене.

Поцілунок був коротким, але цього вистачило, щоб я перестала рахувати власні вдихи.

Коли Скарлетт відсторонилася, я торкнулася її щоки.

— А тепер моя черга.

— О, я слухаю.

— Ти теж не повинна нічого доводити.

Її усмішка стала тихішою.

— Добре.

— І якщо раптом забудеш слова, не вигадуй катастрофу. Просто продовжуй.

— А якщо забуду акорди?

— Тоді звинувачуй гітару.

Вона засміялася.

— Ти погано на мене впливаєш.

— Зате красиво.

Нас покликали на коротку перевірку звуку.

Скарлетт першою вийшла з гримерки, але біля дверей зупинилася й простягнула мені руку.

Я взяла її.

Ми пройшли коридором до сцени, а потім розійшлися в різні боки — вона до свого інструмента, я до мікрофона.

І вперше за весь вечір це не здалося мені сумним.

Ми могли бути поруч.

І все одно йти кожна своїм шляхом.

Зал був меншим, ніж я очікувала.

Приблизно сто п'ятдесят місць, невисока сцена, кілька прожекторів і темні стіни, на яких відбивалося м'яке світло.

На перший погляд — нічого особливого.

Але коли я вийшла на сцену для перевірки звуку й побачила ряди стільців, у мене пересохло в роті.

Я звикла до уваги.

Звикла, що люди дивляться на мене, коли я заходжу в кімнату. Звикла до компліментів, запитань, поглядів, які затримуються на секунду довше, ніж потрібно.

Але це було інше.

Ці люди прийшли слухати музику.

Не моє прізвище.

Не історію моєї родини.

Не мої стосунки з Медісон.

Мою музику.

І раптом це виявилося набагато страшнішим.

Я підключила гітару й зіграла кілька акордів.

Звук був чистим.

Технік підняв великий палець.

— Чудово. Можеш перевірити мікрофон?

Я нахилилася до нього.

— Раз, два. Перевірка.

Мій голос прозвучав у порожньому залі.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Ще щось потрібно? — запитав технік.

— Ні, дякую.

Я вже збиралася піти, коли побачила Лізу Гарпер.

Вона стояла біля сцени й розмовляла з одним з організаторів. Помітивши мене, усміхнулася.

— Як почуваєшся?

— Наче збираюся скласти іспит, до якого не вчилася.

Ліза засміялася.

— Тоді хороша новина: це не іспит.

— А погана?

— Ти все одно хвилюватимешся.

Я теж засміялася.

Ліза поглянула на гітару.

— Ти вирішила, що виконуватимеш?

— «Поки я вчуся».

Її усмішка стала ширшою.

— Гарна назва.

— Сподіваюся, пісня теж гарна.

— Це вже вирішуватимуть слухачі. А ти вирішуєш, чи хочеш її заспівати.

Я кивнула.

Мені подобалося, як вона говорила.

Без зайвого пафосу.

Без обіцянок, що все буде чудово.

Просто нагадувала, що частина рішень належить мені, а решта — ні.

— Дякую за запрошення, — сказала я.

— Я ще не чула твого виступу.

— Тоді дякуй після.

Ліза засміялася.

— Домовилися.

Я повернулася до гримерки.

Медісон стояла біля дзеркала й тихо розспівувалася.

Я зупинилася в дверях.

Вона співала майже пошепки, не помічаючи мене. Її голос звучав ніжно, але в ньому була сила, яку вона іноді сама в собі недооцінювала.

Я не хотіла її переривати.

Тому просто залишилася слухати.

Коли вона нарешті помітила мене, то замовкла.

— Давно стоїш?

— Достатньо, щоб закохатися в тебе ще раз.

Вона закотила очі.

— Ти нестерпна.

— Але ти мене обрала.

— Я тоді була не в найкращому стані.

Я засміялася.

Медісон підійшла до мене й обійняла.

Я притиснула її до себе.

— Побачимося після виступу, — прошепотіла я.

— Обов'язково.

Ми поцілувалися й розійшлися.

За кілька хвилин я мала вийти на сцену.