36

Я завжди думала, що найстрашніше в музиці — це перший виступ.

Стояти за кулісами, чути шум людей, відчувати, як мікрофон холодить долоню, і знати, що за кілька секунд доведеться відкрити рот і дозволити незнайомцям почути те, що ти зазвичай ховаєш у навушниках.

Я помилялася.

Найстрашніше — це коли хтось нарешті каже, що хоче почути твою музику, а ти раптом розумієш, що більше не можеш ховатися за словами «я просто пробую».

Тепер це було серйозно.

Моя пісня могла стати частиною професійного запису. Моя робота могла опинитися в руках людей, які знали, як перетворити кілька хвилин музики на щось більше.

І мені потрібно було вирішити, що я готова віддати, а що хочу залишити собі.

— Ти прийшла раніше, ніж домовлялися.

Клер зустріла мене біля дверей студії з чашкою кави в руці.

— Я хотіла встигнути передумати й утекти.

— І як, вдалося?

— Я вже знайшла три можливі маршрути до виходу.

Клер розсміялася.

— Тоді ходімо до кімнати для переговорів. Я зачиню двері, щоб ти не спокусилася.

— Це викрадення.

— Це професійна співпраця.

— Різниця незначна.

Ми пройшли коридором до невеликої кімнати зі скляними стінами. За столом уже сиділи Джуліан і Даніель. На екрані ноутбука був відкритий документ із попередніми умовами співпраці.

Я сіла й дістала власний блокнот.

Джуліан усміхнувся.

— Готова?

— До розмови — так. До підписання чогось, що я ще не прочитала, — ні.

— Саме тому ми тут, — спокійно відповів він.

Ці слова трохи мене заспокоїли.

Даніель пояснив, як вони бачать процес роботи над піснею Джессіки. Спочатку планувався професійний запис, потім команда оцінить результат і вирішить, чи варто готувати композицію до релізу.

Жодних гарантій.

Жодних обіцянок, що пісня обов'язково потрапить на радіо або стримінгові платформи.

Я цінувала таку чесність.

— Я хочу уточнити кілька речей щодо авторства, — сказала я. — Ми змінювали текст під час роботи з Джессікою. Які саме версії враховуватимуться, коли визначатимуть авторський внесок?

Даніель відкрив відповідний розділ.

— Це потрібно буде зафіксувати після того, як ви остаточно погодите текст і мелодію. Ми можемо обговорити розподіл часток між авторами й оформити його письмово.

— А якщо Джессіка захоче змінити текст після запису?

— Тоді зміни потрібно буде узгодити. Ми не будемо автоматично вважати, що будь-яке редагування змінює авторство, але й не можемо визначити це без урахування конкретного внеску.

Я занотувала відповідь.

Потім запитала про використання пісні в рекламі, про можливість виконувати її на концертах і про те, чи зможу я використати фрагменти власного демозапису для портфоліо.

Ми говорили майже годину.

Я не вдавала, що розумію все з першого разу. Якщо формулювання було незрозумілим, я просила пояснити його простішими словами.

Якщо відповідь здавалася неповною, ставила додаткові запитання.

І поступово страх почав відступати.

Не тому, що я отримала всі відповіді.

А тому, що перестала боятися їх шукати.

Наприкінці зустрічі Даніель закрив документ.

— Ми надішлемо оновлений варіант. Переглянь його разом зі своїм незалежним консультантом. Якщо все буде узгоджено, зможемо переходити до наступного етапу.

Я кивнула.

— Добре.

Джуліан подивився на мене.

— І ще одне. Клер розповіла про ваш майбутній виступ.

— Так.

— Ми будемо раді почути твою авторську композицію. Не обов'язково ту, над якою ти працювала з нами.

Я трохи здивувалася.

— Ви не проти, якщо я виконаю пісню, яка не має стосунку до цього проєкту?

— Медісон, ми запрошуємо тебе як авторку й виконавицю. Ми хочемо почути, що ти сама вважаєш важливим.

Я не відразу знайшла слова.

У мене було кілька пісень, які могли б представити мене перед цією аудиторією.

«Звук твого голосу».

«Не відпускай мою руку».

І «Кімната без світла».

Я поки що не була готова співати останню.

Але мені подобалося знати, що вибір належить мені.

— Дякую, — сказала я. — Я ще подумаю.

— Саме так і зроби, — відповів Джуліан.

Коли зустріч закінчилася, я вийшла зі студії й зупинилася біля входу.

Лос-Анджелес жив своїм звичайним життям. Машини сигналили на перехресті, люди поспішали у своїх справах, а сонце відбивалося у вікнах будинків.

Я дістала телефон.

Я: «Зустріч закінчилася. Я нічого не підписала».

Відповідь Скарлетт надійшла майже миттєво.

Скарлетт: «Я пишаюся тобою».

Я всміхнулася.

Я: «Навіть за те, що я просто поставила багато запитань?»

Скарлетт: «Особливо за це».

Я сховала телефон і пішла до машини.

Мені ще потрібно було прочитати документи.

Ще потрібно було записати пісню для виступу.

Ще потрібно було вирішити, що робити з усім, що відбувалося в моєму житті.

Але вперше ці справи не здавалися доказом того, що я недостатньо підготовлена.

Вони були просто наступними кроками.

І я могла пройти їх у власному темпі.

Я стояла перед дзеркалом у репетиційній кімнаті й дивилася на себе так, ніби могла знайти правильну пісню за виразом власного обличчя.

На підлозі лежали три аркуші.

На кожному була назва композиції.

«Я залишаюся собою».

«Не обирай замість мене».

«Поки я вчуся».

Я вже кілька днів намагалася вирішити, яку з них виконати на концерті Лізи Гарпер.

Усі три були важливими.

Перша розповідала про те, як я перестала жити за чужими правилами.

Друга — про моє право самостійно обирати власний шлях.

Третя — про те, що я досі не маю всіх відповідей і більше не хочу вдавати, ніби маю.

Я нахилилася й підняла останній аркуш.

— Ну, що скажеш? — запитала я в гітари.

Вона, як і раніше, не допомогла.