35

За три дні до виступу я отримала лист, який перечитала сім разів.

Не тому, що не розуміла його змісту.

А тому, що боялася повірити.

Від: Клер Морган
Тема: Пісня для Джессіки — наступний крок

Медісон, привіт!

Ми прослухали останню версію пісні. Джессіка дуже задоволена результатом, і наша команда вважає, що композицію варто розвивати далі. Ми хотіли б організувати професійний запис із нею як виконавицею, а також обговорити з тобою умови авторства й можливого використання композиції.

Це ще не гарантує релізу, але ми готові зробити наступний крок. Давай зустрінемося й обговоримо деталі.

Клер.

Я повільно опустила телефон.

Професійний запис.

Моя пісня.

Голос Джессіки.

Я знала, що композиція ще може змінитися. Знала, що попереду будуть переговори, документи, уточнення щодо авторських прав і, можливо, розчарування.

Але це була справжня можливість.

Не випадкова похвала після прослуховування.

Не обіцянка, яку хтось давав, щоб підтримати мій ентузіазм.

Конкретний наступний крок.

Я встала й пройшлася кухнею.

Потім повернулася до столу.

Потім знову встала.

— Заспокойся, — сказала я собі.

Телефон лежав поруч.

Я відкрила чат зі Скарлетт.

Я: «Ти зайнята?»

Скарлетт: «Зараз репетирую. Щось сталося?»

Я зробила фотографію екрана ноутбука, закривши особисті дані в листі, й надіслала їй.

Вона зателефонувала за десять секунд.

— Медісон!

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш! Це чудово!

Я засміялася.

— Я намагаюся не перебільшувати значення листа. Вони ще нічого не гарантують.

— Звісно, не гарантують. Але вони хочуть записати пісню, яку ти написала. Це вже щось.

Я притиснула телефон до вуха.

— Так.

— Ти рада?

Запитання було простим.

Настільки простим, що я не відразу знайшла відповідь.

— Так, — сказала я нарешті. — Дуже.

— Тоді чому ти говориш так, ніби збираєшся вибачитися за те, що тобі пощастило?

Я замовкла.

Скарлетт тихо видихнула.

— Кохана, тобі не потрібно применшувати кожну хорошу новину, щоб не розчаруватися, якщо щось не вийде.

Я сперлася на кухонну стільницю.

— Я просто не хочу надто рано повірити.

— Розумію. Але можна радіти сьогодні, навіть якщо завтра доведеться щось переглядати.

Я всміхнулася.

— Ти завжди знаходиш спосіб сказати щось розумне саме тоді, коли я цього не хочу.

— Це мій талант.

— Я думала, твій талант — сперечатися з гітарою.

— Це моє хобі.

Я розсміялася.

Ми поговорили ще кілька хвилин. Скарлетт розповіла, що в неї знову не виходить одна частина нової пісні, а я порадила їй зробити перерву замість того, щоб намагатися перемогти власні пальці силою волі.

— Ти щойно сказала мені те саме, що я сказала тобі вчора, — зауважила вона.

— Я вчуся в найкращих.

— Звичайно.

Після дзвінка я знову відкрила лист.

Цього разу не для того, щоб перевірити, чи він справжній.

Я почала складати список запитань.

Я хотіла знати, як буде зазначено авторство. Які права залишаться за мною. Чи зможу я виконувати власну версію пісні. Як відбуватиметься розподіл доходів, якщо композицію випустять.

Раніше я боялася, що такі запитання зроблять мене складною.

Тепер я розуміла, що вони роблять мене відповідальною.

Я не збиралася відмовлятися від можливості.

Але й не збиралася погоджуватися на все лише тому, що хтось нарешті сказав мені «так».

Я мала право радіти.

І мала право ставити запитання.

Ці дві речі цілком могли існувати одночасно.

— Скарлетт Гейл?

Я підняла голову від нотного зошита.

Переді мною стояла жінка років п'ятдесяти, з коротким темним волоссям і невеликою шкіряною сумкою через плече. Я бачила її вперше, але вона дивилася на мене так, ніби вже знала.

— Так, — відповіла я. — Ми знайомі?

Жінка всміхнулася.

— Ні. Але я давно хотіла з тобою зустрітися. Мене звати Ліза Гарпер. Колись я працювала з твоєю мамою в «Синій кімнаті».

Я завмерла.

Останнім часом я вже навчилася не реагувати на кожну згадку про маму так, ніби хтось відчинив двері до кімнати, в яку я не була готова заходити.

Але ця жінка знала її особисто.

— Ви працювали з нею на сцені? — запитала я.

— Я займалася організацією невеликих концертів. Іноді допомагала музикантам домовлятися про виступи. Твоя мама була однією з найцікавіших виконавиць, з якими я працювала.

Я опустила погляд на зошит.

— Мені багато розповідали про її музику.

— І правильно робили. Але я не прийшла розповідати тобі, якою вона була.

Я знову подивилася на Лізу.

— А навіщо ви прийшли?

— Я чула твій виступ в університеті. Потім побачила оголошення про твій майбутній концерт. Мені сподобалося, як ти працюєш із власними піснями.

Я не знала, що відповісти.

Ліза сіла навпроти мене.

— Я не хочу, щоб ти подумала, ніби я бачу в тобі продовження її кар'єри. Це було б несправедливо. У тебе є власний голос, і він не потребує дозволу твоєї мами, щоб існувати.

Я відчула, як напружилися мої плечі.

Не від страху.

Від того, наскільки точно вона сформулювала те, що я давно намагалася пояснити іншим.

— Дякую, — сказала я.

— Я організовую невеликий концерт для молодих авторів-виконавців. Не конкурс і не прослуховування. Просто вечір, на якому кожен може представити свою музику. Я хотіла б запросити тебе виступити.

Я подивилася на неї уважніше.

— Коли?

— За місяць.

— І ви хочете, щоб я виконала пісню мами?

Ліза похитала головою.

— Я хочу, щоб ти виконала пісню, яку сама вважаєш важливою.

Я не очікувала такого запитання.

У моїй голові вже виникали варіанти: «Я залишаюся собою», «Не обирай замість мене», «Поки я вчуся».