34

Повідомлення від Клер надійшло о десятій сімнадцять ранку, коли я сиділа за кухонним столом, намагалася дописати другий куплет для Джессіки й паралельно переконувала себе, що третя чашка кави — це ще не залежність.

Телефон завібрував.

Клер: «Маєш кілька хвилин? Є пропозиція, яка може тебе зацікавити».

Я відклала ручку.

Я: «Це пропозиція чи той спосіб, яким люди починають розмову перед тим, як повідомити щось страшне?»

Клер: «Залежить від того, як ти ставишся до можливості виступити перед людьми, які справді можуть вплинути на твою кар'єру».

Я випросталася.

Я: «Слухаю».

За кілька секунд прийшло голосове повідомлення.

— Наступного тижня ми проводимо невеликий вечір незалежних музикантів. Без великої сцени й телекамер, але будуть кілька продюсерів, представники незалежних лейблів, автори пісень і люди, які шукають нові голоси. Я хочу запропонувати тобі виконати одну власну композицію. Можливо, ту, над якою ти працювала зі мною. Або щось зовсім інше. Вибір за тобою. Подумай і дай відповідь до завтра.

Я прослухала повідомлення двічі.

Невеликий професійний вечір.

Люди, які могли б почути мою музику не випадково, не через чиїсь рекомендації, а тому, що я сама вийду перед ними й заспіваю.

Я відчула знайоме хвилювання. Воно починалося десь під ребрами й повільно піднімалося до горла.

Потім прийшло інше повідомлення.

Клер: «І ще. Організатори чули ваш спільний демозапис зі Скарлетт. Їм сподобалося, як звучать ваші голоси разом. Можливо, вони захочуть запросити й її».

Я перечитала останнє речення.

Наші голоси.

Разом.

Це могло бути чудово.

І водночас я вже уявляла заголовок, який неодмінно хтось вигадає.

Закохані музикантки підкорюють Лос-Анджелес.

Історія кохання, що перетворилася на пісню.

Скарлетт Гейл і її талановита дівчина.

Я заплющила очі.

— Тільки не знову, — пробурмотіла я.

Телефон завібрував ще раз.

Цього разу писала Скарлетт.

Скарлетт: «Ти сьогодні вільна після п'ятої?»

Я: «Так. Чому?»

Скарлетт: «Хочу дещо тобі показати. І, можливо, викрасти твою каву».

Я: «Моя кава має охорону».

Скарлетт: «Я підкуплю її».

Я засміялася й написала:

Я: «Приходь. Але спочатку я маю тобі дещо розповісти».

Скарлетт: «Тепер мені страшно».

Я: «Тобі корисно».

Вона надіслала сердечко.

Я подивилася на екран, а потім повернулася до незакінченої пісні Джессіки.

Професійна можливість.

Можливість для нас обох.

І запитання, на яке я ще не знала відповіді: чи можемо ми стояти на одній сцені, не дозволяючи іншим перетворити нас на одну історію?

Я взяла ручку й дописала останній рядок куплету.

Можливо, відповідь починалася саме з цього.

Зі здатності не припиняти писати власну музику, навіть коли поруч з'являється хтось, кого ти любиш.

— Ні. Ще раз.

Я подивилася на гітару.

— Ти серйозно?

Гітара, як завжди, промовчала.

— Знаєш, у нас могли б бути чудові стосунки, якби ти перестала саботувати мою кар'єру.

Я зіграла перші акорди «Поки я вчуся», знову дійшла до складного переходу й помилилася.

— Чудово. Просто чудово.

Я відклала інструмент і потягнулася до телефона.

Мені потрібно було відволіктися хоча б на п'ять хвилин, перш ніж я почну звинувачувати в усьому музичну індустрію, своє виховання й конструкцію гітарних струн.

На екрані висіло повідомлення від Андрю.

Він надіслав мені цитати з майбутнього матеріалу.

Я відкрила документ.

Перший абзац починався словами:

Скарлетт Гейл більше не ховається в тіні відомого прізвища. Молода виконавиця прагне побудувати власну кар'єру, водночас переосмислюючи музичну спадщину своєї матері.

Я перечитала текст.

Цього разу мені не хотілося сперечатися.

Він не називав мене чиєюсь незавершеною мрією. Не стверджував, що я співаю заради мами. Не намагався пояснити кожен мій вибір родинною історією.

Далі Андрю процитував мої слова про сумніви.

«Я більше не вважаю, що впевненість означає відсутність страху. Для мене вона означає можливість ухвалити рішення, навіть коли я не знаю, чим воно закінчиться».

Я всміхнулася.

Це справді була я.

Я відповіла, що текст мені подобається, і відклала телефон.

Потім поглянула на гітару.

— Гаразд. Тепер ми обидві можемо повернутися до роботи.

Цього разу я не намагалася зіграти перехід ідеально з першої спроби.

Я сповільнилася.

Послухала, де саме поспішала.

Повторила.

І раптом усе вийшло.

Я завмерла, а потім розсміялася.

— Бачиш? Я ж казала, що ми можемо домовитися.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Медісон.

Медісон: «Клер запропонувала мені виступити на вечорі незалежних музикантів. Вони також можуть запросити тебе».

Я відразу випросталася.

Я: «Це чудово!»

Медісон: «Так. Але є нюанс».

Я вже знала цей тон.

Я: «Нас хочуть представити як музичну пару?»

Відповідь прийшла майже миттєво.

Медісон: «Ти страшна людина».

Я: «Я просто уважно слухаю світ».

Медісон: «Тоді послухай, будь ласка, світ, який каже, що я хочу бачити тебе на сцені, але не хочу, щоб нас запрошували лише тому, що ми зустрічаємося».

Я прочитала повідомлення двічі.

Потім написала:

Я: «Я теж хочу виступати там через свою музику. І я хочу виступати з тобою, якщо ми самі цього захочемо».

Медісон відповіла не одразу.

Медісон: «Поговоримо ввечері?»