33

— Ні, так не піде.

Джессіка зупинила відтворення демозапису посеред приспіву.

Я сиділа за пультом, тримаючи навушники в руках, і вже втретє намагалася зрозуміти, що саме її не влаштовувало.

— Що саме? — запитала я. — Мелодія? Гармонія? Твій вокал?

— Усе добре. Саме тому мене це й дратує.

Я повернулася до неї.

— Це найменш зрозуміла критика, яку я коли-небудь чула.

— Знаю. Дай мені хвилину.

Джессіка зняла навушники й відклала їх на стіл. Ми працювали над її піснею вже четвертий день. Куплети були майже готові, приспів звучав упевнено, а мелодія нарешті набула тієї простоти, якої вона хотіла від самого початку.

Проте щось справді не складалося.

— Послухай, — сказала вона. — Коли я співаю це вдома, воно звучить інакше. Ніби я розмовляю з кимось, хто мене знає. А тут я весь час намагаюся красиво заспівати.

Я глянула на звукову доріжку.

— Можливо, нам не потрібен цей вокальний дубль.

— Можливо, нам не потрібен такий приспів.

Я завмерла.

Цей приспів я написала сама, спираючись на її розповіді. Я була задоволена ним. Навіть дуже.

І перша думка, яка виникла в голові, була зовсім не професійною.

Але ж він хороший.

Я вже відкрила рот, щоб заперечити, та вчасно зупинилася.

Ми домовилися, що я допомагатиму Джессіці знайти її пісню. Не свою пісню, яку вона просто виконуватиме.

— Добре, — сказала я. — Що ти хочеш змінити?

Джессіка здивовано подивилася на мене.

— Ти не будеш сперечатися?

— Я ще можу передумати.

Вона розсміялася.

— Чудово. Тоді я встигну пояснити, поки ти не передумала.

Ми повернулися до нотаток.

Джессіка запропонувала прибрати кілька слів із приспіву й залишити більше простору між фразами. Я спочатку сумнівалася, але коли ми спробували заспівати новий варіант, одразу почула різницю.

Він був менш правильним.

Менш передбачуваним.

І значно більше нагадував її.

— Ось! — Джессіка підняла руку. — Оце воно!

Я засміялася.

— Добре. Здаюся.

— Запам'ятай цей момент. Ти щойно визнала, що я мала рацію.

— Не звикай.

Вона знову вдягнула навушники.

Цього разу я не дивилася на звукові доріжки. Я дивилася на неї.

На те, як вона заплющувала очі перед складними словами. Як ледь помітно усміхалася, коли мелодія нарешті збігалася з тим, що вона відчувала. Як після кожного вдалого дубля розслабляла плечі, ніби дозволяла собі повірити, що має право бути тут.

Я згадала, як сама почувалася на перших зустрічах із Клер.

Як боялася поставити зайве запитання.

Як намагалася вгадати, чого від мене очікують, замість того щоб прямо сказати, чого хочу я.

Тепер я розуміла, що музична робота — це не лише про те, наскільки добре ти чуєш мелодію.

Це ще й про те, чи здатна ти почути людину, яка стоїть перед тобою.

Коли запис закінчився, Джессіка зняла навушники.

— Знаєш, чому я хотіла працювати саме з тобою?

Я здивувалася.

— Клер сказала, що ти чула мої демо.

— Це теж. Але я прослухала кілька твоїх пісень. У них немає відчуття, що ти намагаєшся змусити слухача щось відчути.

Я мовчала.

— Ти ніби просто розповідаєш правду, — продовжила вона. — А людина вже сама вирішує, що з нею робити.

Я опустила погляд на блокнот.

— Я не завжди вмію так робити в житті.

— Ніхто не вміє постійно.

Джессіка сказала це так просто, що я мимоволі всміхнулася.

Вона не знала моєї історії.

Не знала про мої страхи, про колишні стосунки, про «Кімнату без світла».

І все ж її слова потрапили саме туди, куди потрібно.

Коли ми закінчили роботу, Клер зайшла до студії послухати останній запис.

Вона прослухала куплет і приспів, а потім зняла навушники.

— Тепер це звучить як Джессіка.

— Саме цього ми й хотіли, — сказала я.

Клер усміхнулася.

— Хороша робота, Медісон.

Цього разу я не подумала про те, чи достатньо я талановита, щоб заслуговувати на цю похвалу.

Я просто прийняла її.

І це було приємніше, ніж я очікувала.

Андрю запропонував зустрітися в невеликій кав'ярні неподалік університету.

Я прийшла з блокнотом, хоча не була впевнена, що він мені знадобиться.

Мені хотілося підготуватися до розмови.

Не до того, щоб говорити правильні речі, а до того, щоб не дозволити хвилюванню змусити мене погодитися на те, чого я не хотіла.

Андрю вже сидів біля вікна.

— Дякую, що знайшла час, — сказав він.

— Дякую, що погодився на мої умови.

Він кивнув.

— Я прочитав твої попередні відповіді й зрозумів, що в них є цікава історія, яку я раніше не помічав.

Я сіла навпроти.

— Яка саме?

— Ти почала писати власні пісні, коли перестала намагатися відповідати чужим очікуванням. Мені цікаво, чи вплинуло це на те, як ти бачиш себе як артистку.

Я трохи подумала.

— Так. Але не так, як люди могли б подумати.

Він дістав блокнот.

— Розкажи.

Я подивилася у вікно.

— Раніше мені здавалося, що я повинна бути впевненою в кожному рішенні. Що якщо я сумніваюся, то, мабуть, не знаю, чого хочу. А якщо не знаю, то хтось інший може вирішити за мене.

— А тепер?

— Тепер я знаю, що можу сумніватися й усе одно мати право обирати.

Андрю записав мої слова.

— Ти говориш про це так, ніби музика стала для тебе способом повернути контроль над власним життям.

Я похитала головою.

— Не зовсім. Я не хочу контролювати все своє життя. Це було б виснажливо.

Він усміхнувся.

— Тоді як би ти це сформулювала?

Я відкрила блокнот, але не подивилася на нотатки.

— Музика дала мені місце, де я можу говорити власним голосом. Але рішення я почала приймати задовго до того, як навчилася писати пісні про них.

Андрю кивнув.

— Це важливе уточнення.

Я розповіла про свою першу авторську композицію, про те, як боялася виступати, і про те, чому тепер хочу випустити власний матеріал.