32

Джессіка прийшла до студії на двадцять хвилин раніше.

Я дізналася про це, коли відчинила двері й побачила незнайому дівчину з коротким темним волоссям, у широких джинсах і чорній майці. Вона сиділа на дивані, тримала в руках стаканчик кави й тихо наспівувала щось собі під ніс.

Почувши мене, вона підняла голову.

— Медісон Рід?

— Так. А ти Джессіка?

— Власною персоною. Вибач, що прийшла раніше. Я нервуюся, коли запізнююся, тому тепер нервуюся, коли приходжу завчасно.

Я засміялася.

— Розумію. Я нервуюся навіть тоді, коли приходжу вчасно.

— Чудово. Значить, ми порозуміємося.

Я поставила сумку біля столу й увімкнула ноутбук.

Клер попередила мене, що Джессіка хоче записати демо пісні про життя після розриву. Не про колишнього, який зруйнував її життя. Не про зраду, не про помсту й не про те, як вона ніколи більше не дозволить собі закохатися.

Вона хотіла заспівати про те, що відбувається, коли біль поступово відступає, але ти ще не знаєш, ким стаєш без людини, навколо якої колись будувала своє майбутнє.

Я добре знала це відчуття.

Можливо, саме тому Клер запропонувала мені цю роботу.

— Перш ніж ми почнемо, — сказала я, — розкажи мені, якою ти хочеш бачити цю пісню.

Джессіка поставила каву на стіл.

— Чесно?

— Інакше не має сенсу.

Вона замислилася.

— Я не хочу співати так, ніби мені більше ніколи не буде боляче. Мене дратують пісні, у яких людина після розриву раптом стає непереможною, купує нове плаття й вирішує, що тепер їй ніхто не потрібен.

Я всміхнулася.

— Так.

— Я хочу сказати, що мені було погано. Що я сумувала. Що іноді досі згадую її, коли чую певні пісні. Але це не означає, що я хочу повернутися.

Я повільно кивнула.

— Тобто ти не хочеш доводити, що більше не любиш її.

— Саме так. Я хочу довести собі, що можу жити далі, навіть якщо частина мене ще пам'ятає.

Я відкрила новий документ.

І вперше за довгий час не намагалася одразу знайти красивий рядок.

Я слухала.

Запитувала.

Робила нотатки.

Джессіка розповідала про квартиру, у якій вони колись жили разом, про чашку, яку досі не викинула, і про те, як одного ранку зрозуміла, що вже кілька днів не перевіряла сторінку колишньої.

— Я навіть не була щаслива, — сказала вона. — Просто одного дня помітила, що не чекала від неї нічого. І це було дивно.

— Наче ти раптом перестала стояти біля дверей, — тихо сказала я.

Джессіка подивилася на мене.

— Так. Саме так.

Я записала цю фразу.

Я більше не стою біля дверей.

Можливо, це могло стати початком приспіву.

— А що ти відчувала? — запитала я.

— Спочатку? Нічого. Потім — полегшення. А потім мені стало сумно, бо я зрозуміла, скільки часу витратила на очікування.

Я перестала друкувати.

Ці слова зачепили щось усередині мене.

Не тому, що вони нагадували мою власну історію.

А тому, що я впізнала в них знайоме бажання — озирнутися назад і запитати себе, чому ти так довго залишалася там, де тобі було боляче.

— Можна я спробую одну фразу? — запитала я.

Джессіка кивнула.

Я повернула ноутбук до себе й прочитала вголос:

— «Я більше не стою біля дверей. Та пам'ятаю, як довго чекала».

Вона замовкла.

Потім повторила слова пошепки.

— Так.

— Надто просто?

— Ні. Саме тому й добре.

Я відчула задоволення, яке не було схоже на те, що я відчувала, коли писала власні пісні.

Я не намагалася розповісти про себе.

Я допомагала іншій людині знайти слова для того, що вона вже знала, але ще не могла сформулювати.

І це теж було музикою.

Можливо, мені не потрібно було обирати між тим, щоб бути виконавицею, і тим, щоб бути авторкою.

Можливо, я могла залишити місце для обох.

Ми працювали майже дві години.

До кінця зустрічі в документі з'явилися перший куплет, приспів і кілька рядків для другого куплету.

Джессіка перечитала їх, а потім подивилася на мене.

— Ти знаєш, що мені найбільше подобається?

— Що?

— Ти не намагалася переконати мене, що я повинна бути сильнішою.

Я відклала ручку.

— Тому що ти не зобов'язана бути сильною щохвилини.

Вона всміхнулася.

— Ось це теж запиши.

Я засміялася.

— За це доведеться доплачувати.

— Я знала, що в тебе десь усередині живе безжальна бізнесвумен.

Коли Джессіка пішла, я залишилася в студії ще на кілька хвилин.

Подивилася на рядки, які ми написали.

Потім відкрила власну папку з демозаписами.

«Кімната без світла» залишалася там, де я її залишила.

Я не відкрила файл.

Але тепер знала: одного дня я зможу заспівати про свій біль, не перетворюючи його на доказ того, що зі мною щось не так.

І це було важливіше за будь-яку вдалу риму.

За три тижні до концерту я почала ненавидіти власну гітару.

Не назавжди.

Лише на короткий проміжок часу, коли намагалася зіграти перехід між другим куплетом і приспівом, а пальці вперто відмовлялися слухатися.

— Я тебе ненавиджу, — сказала я інструменту.

Гітара не відповіла.

— Навіть не намагайся вдавати невинну.

Звісно, це не допомогло.

Я повторила перехід.

Збилася.

Спробувала ще раз.

Знову збилася.

Я поклала гітару на диван і закрила обличчя руками.

Мій сольний концерт мав тривати лише п'ятнадцять хвилин.

П'ятнадцять хвилин.

Я могла б за цей час замовити вечерю, посваритися з батьком і встигнути написати три нові рядки.

Але тепер кожна хвилина здавалася нескінченною.

Я хотіла виконати три пісні: «Я залишаюся собою», «Не обирай замість мене» й одну нову композицію, яку ще не показувала нікому.

Остання пісня була іншою.

У ній не було гніву.

Не було боротьби з минулим.

Не було бажання комусь щось довести.

Вона була про те, як дивно прокидатися вранці й розуміти, що твоє життя нарешті належить тобі.