31

Я дізналася про статтю від Ітана.

Звісно.

У моєму житті існувало безліч способів отримати новини, але чомусь найнеприємніші завжди приходили від людини, яка вважала своїм обов'язком коментувати все, що відбувається зі мною.

— Ти вже бачила? — запитав він телефоном.

Я сиділа в університетській студії, намагаючись підібрати акорди для нової мелодії.

— Якщо ти знову хочеш розповісти, що Скарлетт опублікувала наше фото, то так. Я бачила.

— Ні. Цього разу цікавіше.

Я перестала грати.

— Ітане, якщо ти зараз скажеш, що хтось написав про нас у музичному блозі, я кину в тебе чимось важким.

— Ти дивовижно швидко розвиваєш інтуїцію.

Я заплющила очі.

— Що вони написали?

— Надсилаю.

За секунду на екрані з'явилося посилання.

Я відкрила статтю.

«Нова музична пара Лос-Анджелеса: кохання, яке звучить у кожній ноті».

Під заголовком було наше фото зі сцени.

Скарлетт дивилася на мене під час приспіву, а я співала, тримаючи гітару. Знімок вийшов красивим. Навіть дуже.

Проблема починалася з першого абзацу.

Автор називав нас «найцікавішою романтичною історією молодої музичної сцени» й описував наш виступ як доказ того, що закохані жінки здатні створювати особливу музику.

Далі згадувалися мої стосунки зі Скарлетт, її відома родина, історія її матері й наша спільна композиція.

Про мою сольну пісню було лише два речення.

Про її власну музику — майже нічого.

Я дочитала статтю до кінця.

— Чудово, — сказала я.

— Ти зараз звучиш так, ніби збираєшся когось поховати, — зауважив Ітан.

— Я просто в захваті від журналістики.

— Мені особливо сподобалося, що вони назвали вас «музичним романом року».

— Ітане.

— Мовчу.

Я закрила статтю.

Мене дратувало не те, що люди знали про наші стосунки. Ми ніколи не домовлялися приховувати їх. Я любила Скарлетт і не збиралася вдавати, що вона для мене просто знайома.

Мене дратувало інше.

Ми вийшли на сцену з власними піснями.

Ми працювали над ними, сперечалися, переробляли мелодії й учора ввечері ще раз слухали запис, намагаючись зрозуміти, що можна покращити.

А тепер уся ця робота перетворилася на історію про двох закоханих дівчат.

Наче самих пісень було недостатньо.

— Ти збираєшся щось робити? — запитав Ітан.

Я подивилася на екран.

— Поки що ні.

— Добре. Бо я вже уявив, як ти пишеш гнівний лист на три сторінки.

— На чотири.

— Ось тепер я тебе впізнаю.

Ми попрощалися.

Я відклала телефон і повернулася до клавішних.

Але музика більше не складалася.

У голові крутилася одна думка.

Якщо люди почнуть бачити в мені лише дівчину Скарлетт, чи зможуть вони почути мої пісні?

Я знала, що це несправедливо стосовно неї.

Скарлетт ніколи не вимагала, щоб я відмовилася від себе.

Навпаки, вона завжди нагадувала мені, що я маю право на власний голос.

Але світ не завжди слухав те, що ми намагалися сказати.

І я не знала, як захистити нашу любов, не дозволяючи їй перетворитися на єдину історію, яку люди хотіли про нас чути.

Телефон завібрував.

Скарлетт: «Ти бачила статтю?»

Я відповіла:

Я: «Так».

Вона написала майже одразу.

Скарлетт: «Можемо поговорити ввечері?»

Я подивилася на повідомлення.

Я: «Звісно».

Потім додала:

Я: «Я тебе люблю».

Її відповідь прийшла швидко.

Скарлетт: «Я тебе теж люблю. І ми не дозволимо якомусь блогеру вирішувати, ким ми є».

Я усміхнулася.

Але тривога нікуди не зникла.

Бо я знала: справа була не лише в статті.

Справа була в мені.

У моєму старому страху стати чиїмось доповненням.

У бажанні довести, що я можу бути самостійною, навіть коли кохаю.

І в одній пісні, яку я досі не наважувалася показати Скарлетт.

«Кімната без світла».

Я відкрила папку на ноутбуці.

Файл лежав там уже кілька місяців.

Я не натиснула «Відтворити».

Замість цього закрила ноутбук.

Ще не сьогодні.

Я прочитала статтю двічі.

Першого разу — щоб зрозуміти, що саме написав автор.

Другого — щоб переконатися, що мене не розлютило щось, чого там насправді не було.

На жаль, розлютило.

Я не хотіла, щоб наші стосунки ставали темою для обговорення незнайомих людей. Але ще менше мені подобалося, що автор вирішив пов'язати мою музику з моїм коханням так, ніби одне не могло існувати без іншого.

Він описав мене як дівчину, яка знайшла власний голос завдяки стосункам із Медісон.

Я перечитала цей рядок.

Потім відклала телефон.

Ні.

Я знайшла свій голос задовго до того, як навчилася вимовляти ім'я Медісон без усмішки.

Я знайшла його, коли відмовилася від батькового плану.

Коли вперше заспівала власну пісню перед університетською аудиторією.

Коли слухала мамині записи й зрозуміла, що можу любити її, не намагаючись повторити її життя.

Медісон допомогла мені повірити в те, що я вже відчувала.

Але вона не створила мене.

І я не хотіла, щоб хтось приписував їй цю роль.

Я відкрила повідомлення від Медісон і написала:

Я: «Я хочу відповісти автору. Але спочатку хочу почути твою думку».

Вона відповіла:

Медісон: «Я не хочу, щоб ти мовчала заради мене. Але й не хочу, щоб ти почувалася зобов'язаною щось пояснювати людям».

Я всміхнулася.

Саме тому я хотіла поговорити з нею.

Вона не намагалася вирішити за мене, як я повинна поводитися.

Вона просто нагадувала, що я маю вибір.

Увечері я приїхала до неї.

Медісон відчинила двері в домашній футболці, з розпатланим волоссям і чашкою кави в руці.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Вона відступила, пропускаючи мене всередину.