30

Я тричі перевірила, чи взяла флешку.

Потім перевірила сумку.

Потім кишені куртки.

Потім знову сумку.

— Якщо ти ще раз перевіриш цю сумку, я почну підозрювати, що там лежить щось незаконне, — сказала Скарлетт.

Вона сиділа на краю мого ліжка й спостерігала за мною з тією самовдоволеною усмішкою, яка зазвичай означала, що зараз мене дражнитимуть.

— Там лежить моя музична кар'єра.

— У такому разі вона дуже маленька.

Я кинула в неї подушку.

Скарлетт спіймала її й притиснула до грудей.

— Бачиш? Ти вже агресивна. Саме так поводяться майбутні зірки.

— А майбутні зірки мають право скасувати виступ?

— Ні.

— А якщо вони раптом захочуть змінити професію?

— Теж ні.

— А якщо вони закохані в нестерпну дівчину, яка не дає їм спокою?

Скарлетт повільно підвелася.

— О, це серйозна проблема. Думаю, тобі потрібен поцілунок.

— Мені потрібна психотерапія.

— Я можу запропонувати обидва варіанти.

Вона підійшла до мене, обхопила руками за талію й поцілувала.

Я забула, що збиралася сказати.

Це було нечесно.

Вона знала, що її поцілунки — мій найслабший захист від будь-яких аргументів.

Коли ми нарешті відсторонилися, я сперлася чолом об її чоло.

— Ти ж залишишся зі мною сьогодні?

— Медісон, я збираюся бути в першому ряду й аплодувати так голосно, що охорона попросить мене заспокоїтися.

— Я серйозно.

Її усмішка стала м'якшою.

— Я знаю.

Скарлетт погладила мене по щоці.

— Але я не буду переконувати тебе, що ти не повинна хвилюватися. Ти маєш право хвилюватися. Просто не дозволяй страху вирішувати замість тебе.

Я заплющила очі.

— Ти крадеш мої фрази.

— Ні. Я вдосконалюю їх.

Я засміялася й обійняла її.

За кілька годин я мала виконати власну пісню перед людьми, які могли допомогти мені просунутися далі в музиці.

І я не знала, що з цього вийде.

Можливо, хтось зацікавиться моєю роботою.

Можливо, ніхто не зверне на мене особливої уваги.

Можливо, я почую зауваження, які мені не сподобаються.

Але цього разу я не хотіла тікати ще до того, як хтось устигне мене почути.

Я хотіла спробувати.

Навіть якщо мій голос тремтітиме.

Навіть якщо я помилюся.

Навіть якщо після цього мені доведеться повернутися додому без жодної нової пропозиції.

Я хотіла знати, що зробила все, на що була готова.

— Ходімо, — сказала я.

Скарлетт взяла мою руку.

— Ходімо, майбутня зірко.

— Ще раз назвеш мене так — і я залишу тебе тут.

— Тоді доведеться йти на виступ самій.

Я подивилася на неї.

Вона засміялася.

— Гаразд, гаразд. Майбутня талановита авторко пісень.

— Краще.

Ми вийшли з квартири.

І цього разу я перевірила сумку лише двічі.

Майданчик був меншим, ніж я уявляла.

Це був простір на другому поверсі старої будівлі, де колись розташовувалася невелика фотостудія. Тепер тут стояли музичні інструменти, кілька диванів, столи з напоями й невелика сцена з темним фоном.

У залі було приблизно сорок людей.

Продюсери.

Автори пісень.

Молоді виконавці.

Кілька представників незалежних музичних компаній.

Ніхто не виглядав так, ніби прийшов змінити чиєсь життя за один вечір.

Мені це сподобалося.

Медісон тримала мене за руку, поки ми проходили до реєстраційного столу.

— Медісон Рід? — запитала дівчина за столом.

— Так.

Вона перевірила список.

— Вас записано на два виступи. Спочатку сольний матеріал, потім спільна композиція зі Скарлетт Гейл.

Я відчула, як пальці Медісон трохи напружилися в моїй долоні.

Я стиснула їх у відповідь.

— Саме так, — сказала Медісон.

Дівчина простягнула нам дві картки з іменами.

На моїй було написано:

СКАРЛЕТТ ГЕЙЛ — АВТОРСЬКІ ПІСНІ.

Я довго дивилася на ці слова.

Не «донька Емілі Гейл».

Не «дівчина Медісон Рід».

Не «молода виконавиця з непростою сімейною історією».

Просто моє ім'я.

І музика.

Медісон помітила, як я затримала погляд на картці.

— Що? — тихо запитала вона.

Я похитала головою.

— Нічого.

— Скарлетт.

Я подивилася на неї.

— Мені подобається, як це виглядає.

Вона усміхнулася.

— Мені теж.

Ми пройшли до невеликої кімнати за сценою, де артисти могли налаштувати інструменти й підготуватися.

Клер уже була там.

Вона привіталася з нами й коротко пояснила порядок виступів. Медісон мала представити «Не відпускай мою руку», після чого ми разом виконаємо «Дві окремі мелодії».

— Нічого не потрібно доводити, — сказала Клер. — Просто покажіть, над чим працювали.

Медісон кивнула.

Я теж.

Але коли Клер відійшла, я побачила, що Медісон знову дивиться на свою флешку.

— Ти знову перевіряєш, чи вона на місці? — запитала я.

Вона повільно підняла на мене очі.

— Можливо.

— Дай сюди.

Я забрала флешку й поклала до її сумки.

— Готово.

— А якщо вона зникне?

— Тоді заспіваєш наживо без запису.

— Це жахливий план.

— Це музика, Медісон. Іноді доводиться імпровізувати.

Вона засміялася.

Я поцілувала її в щоку.

— Ти готова.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти все одно вийдеш на сцену, навіть якщо боїшся.

Вона подивилася на мене довше, ніж я очікувала.

— Ти теж.

Я кивнула.

І цього разу мені не захотілося заперечувати.

Коли ведучий назвав моє ім'я, я на мить перестала чути зал.

Я вийшла на сцену.

Світло було не надто яскравим, але я все одно не могла роздивитися обличчя людей у перших рядах.

Я поставила гітару на коліна й перевірила мікрофон.

— Привіт, — сказала я.

Мій голос пролунав трохи тихіше, ніж я планувала.

Хтось у залі усміхнувся.

Я вдихнула.

— Мене звати Медісон Рід. Я пишу пісні, навчаюся працювати зі звуком і досі намагаюся зрозуміти, як не перевіряти одну й ту саму флешку десять разів перед виступом.