29

Лист від Клер надійшов у вівторок о 9:17 ранку.

Я знаю точний час, тому що дивилася на екран телефону, намагаючись вирішити, чи варто вставати з ліжка, коли побачила сповіщення.

Тема: Запрошення на творчу сесію — незалежні артисти Лос-Анджелеса.

Я сіла так різко, що мало не впустила телефон на підлогу.

— Ні, — пробурмотіла я. — Ні, ні, ні. Ми не панікуємо через електронні листи до сніданку.

Я відкрила повідомлення.

Клер писала, що команда організовує невелику закриту творчу сесію для молодих незалежних музикантів. Там будуть кілька продюсерів, авторів пісень, виконавців і представників музичних компаній, які шукають нові проєкти.

Мене запросили представити демоверсію «Не відпускай мою руку».

Окремо Клер згадала нашу зі Скарлетт композицію «Дві окремі мелодії». Команда прослухала попередній запис, який ми погодилися надіслати для ознайомлення, і хотіла почути її наживо.

Я перечитала цей абзац.

Потім ще раз.

Вони хотіли почути нашу пісню.

Не просто мою композицію, яку Скарлетт допомогла вдосконалити.

Саме нашу.

Я відчула, як усередині щось затремтіло.

Звісно, це була лише творча сесія. Не контракт, не гарантований реліз і навіть не обіцянка подальшої співпраці.

Але це була можливість.

Справжня можливість.

Я схопила подушку й притиснула її до обличчя.

— Господи, — видихнула я. — Я не готова.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Скарлетт.

Скарлетт: «Ти вже прокинулася?»

Я: «Так».

Скарлетт: «Ти чомусь пишеш так, ніби щойно побачила привида».

Я подивилася на лист.

Потім відповіла:

Я: «Можливо, щось гірше».

Скарлетт: «Твій колишній?»

Я: «Пропозиція виступити на творчій сесії».

Вона відповіла майже миттєво.

Скарлетт: «МЕДІСОН».

Я засміялася.

Я: «Що?»

Скарлетт: «Відкрий двері».

Я насупилася.

Я: «Які двері?»

У відповідь прийшло фото: Скарлетт стояла перед моїм під'їздом із двома стаканчиками кави й пакетом випічки.

Я відкинула ковдру й побігла відчиняти.

Вона стояла на сходовому майданчику в джинсах, темній куртці й сонцезахисних окулярах, хоча сонце ще навіть не встигло нормально піднятися над будинками.

— Ти що, стежиш за мною? — запитала я.

— Ні. Я просто знала, що ти забудеш поснідати.

— Це наклеп.

Вона простягнула мені каву.

— Тоді доведи це, з'ївши хоча б половину круасана.

Я впустила її всередину й зачинила двері.

— Ти неймовірна.

— Знаю. А тепер розповідай.

Ми сіли на кухні.

Я показала їй лист.

Скарлетт прочитала його уважно, не перебиваючи.

Коли дійшла до згадки про «Дві окремі мелодії», її обличчя змінилося.

Вона підняла на мене очі.

— Вони хочуть почути нашу пісню?

— Схоже на те.

— Наживо?

— Схоже на те.

— Перед продюсерами?

— Скарлетт, якщо ти повториш усі мої слова, я почну підозрювати, що ти теж не вмієш читати.

Вона розсміялася й обійняла мене.

— Медісон, це чудово!

Я притиснулася до неї, дозволяючи собі хоча б на кілька секунд повірити, що все справді відбувається.

— Так, — тихо сказала я. — Це чудово.

А потім згадала інший абзац.

— Клер також хоче, щоб я виконала «Не відпускай мою руку» окремо.

Скарлетт відсторонилася.

— Тоді в тебе буде власний виступ.

— Так.

— І наша спільна пісня.

— Так.

Вона усміхнулася.

— У тебе насичений день.

Я подивилася на неї.

— А ти?

Скарлетт дістала телефон.

— Мені теж написали.

Вона відкрила повідомлення й повернула екран до мене.

Запрошення надійшло від організаторки студентського музичного вечора, яка познайомилася зі Скарлетт після її виступу. Невеликий незалежний майданчик у Лос-Анджелесі шукав молодих виконавиць для вечора авторської музики.

Їй запропонували виступити самостійно.

Без мене.

Без спільної пісні.

Лише зі своїм матеріалом.

Я відчула, як на моєму обличчі з'являється усмішка.

— Скарлетт, це чудово!

Вона кивнула.

Але не усміхнулася у відповідь так широко, як я очікувала.

— Що сталося? — запитала я.

Вона поклала телефон на стіл.

— Я хочу погодитися.

— То погоджуйся.

— А якщо я погоджуся, то, можливо, не зможу виступити з тобою на творчій сесії.

Я замовкла.

Ось воно.

Ми ще навіть не домовилися про дату, не обрали остаточну версію композиції й не знали, чи зможемо виконати все, що від нас хотіли.

Але вже почали думати про те, що одна можливість може забрати іншу.

Я взяла її за руку.

— Давай спочатку дізнаємося подробиці.

Скарлетт кивнула.

— Добре.

— А потім вирішимо.

Вона стиснула мої пальці.

— Разом?

Я подивилася їй в очі.

— Ми можемо обговорити це разом. Але рішення про твій виступ маєш прийняти ти.

Скарлетт довго дивилася на мене.

Потім усміхнулася.

— Саме тому я тебе люблю.

Я поцілувала її.

І вперше того ранку перестала боятися, що наші мрії можуть виявитися завеликими для одного життя.

Можливо, нам просто доведеться навчитися давати їм достатньо простору.

Я відповіла організаторці того самого дня.

Подякувала за запрошення й попросила уточнити дату, тривалість виступу та умови участі.

Вона відповіла, що вечір відбудеться за три тижні. Кожна виконавиця матиме близько п'ятнадцяти хвилин, а формат передбачатиме авторську музику без обов'язкового супроводу професійної команди.

Я могла виступити з гітарою або попросити музиканта акомпанувати мені.

П'ятнадцять хвилин.

Усього п'ятнадцять хвилин, протягом яких я могла показати людям, ким була як музикантка.

Це здавалося незначним порівняно з великою сценою, про яку я колись мріяла.