28

Проблема спільної творчості полягала в тому, що я закохалася в людину, яка мала жахливо привабливу усмішку, чудовий музичний слух і абсолютно нестерпну звичку говорити: «А якщо спробувати інакше?»

Особливо тоді, коли я була впевнена, що вже знайшла ідеальний варіант.

— Ні, — сказала я.

Скарлетт сиділа перед клавішними в студії, підперши щоку долонею.

— Ти навіть не дала мені дограти.

— Ти змінила гармонію.

— Саме так. Це називається творчий процес.

— Це називається знищення моєї композиції.

Вона всміхнулася.

— Ти драматизуєш.

— Я музикантка. Це частина професії.

Скарлетт засміялася й знову натиснула клавіші.

Ми працювали над спільною композицією вже третю годину. Учора ввечері в моїй квартирі нам вдалося знайти мелодію, яка подобалася нам обом. Сьогодні ми вирішили записати її в студії, щоб зрозуміти, як звучатимуть наші голоси разом.

Перші пів години все йшло чудово.

Потім Скарлетт запропонувала змінити приспів.

Я відмовилася.

Вона запропонувала інший варіант.

Я знову відмовилася.

Тоді вона подивилася на мене з виразом ображеної королеви, якій щойно повідомили, що її улюблений замок потребує ремонту.

— Ти взагалі хочеш працювати зі мною?

Я завмерла.

Вона теж.

Ми обидві зрозуміли, що це прозвучало зовсім не так, як вона хотіла.

— Скарлетт…

— Я не це мала на увазі.

Вона відсунулася від клавішних.

— Я просто пропоную різні варіанти, а ти відкидаєш їх, навіть не намагаючись почути.

Я відчула, як усередині піднімається роздратування.

— Бо я вже чую їх. І не вважаю, що вони кращі.

— А ти допускаєш, що я можу почути щось, чого не чуєш ти?

— Звісно, допускаю!

Мій голос став гучнішим, ніж я планувала.

Скарлетт замовкла.

Я подивилася на екран комп'ютера, де залишався відкритим проєкт нашої композиції.

Мені подобалося працювати з нею.

Але ще мені подобалося знати, що я розумію, чого хочу від власної музики.

І тепер ці дві речі зіткнулися.

— Добре, — сказала я, намагаючись говорити спокійніше. — Давай послухаємо твій варіант.

Скарлетт похитала головою.

— Не треба.

— Чому?

— Тому що тепер ти погоджуєшся лише для того, щоб я перестала злитися.

Я відкрила рот, але не знайшла відповіді.

Вона мала рацію.

Я хотіла, щоб конфлікт закінчився. Хотіла повернути нас до того стану, коли ми сміялися, сперечалися про акорди й цілувалися між дублями.

Але я не хотіла поступатися лише заради спокою.

І, схоже, вона теж.

— Мені потрібна перерва, — сказала Скарлетт.

Вона взяла телефон і вийшла зі студії.

Я залишилася сама.

На екрані комп'ютера миготів курсор.

Я подивилася на записану мелодію, потім на порожнє крісло, де щойно сиділа Скарлетт.

Мені захотілося піти за нею.

Обійняти.

Сказати, що все добре.

Але все не було добре.

І якщо я хотіла, щоб наші стосунки витримували правду, доведеться дозволити їй існувати навіть тоді, коли правда звучить неприємно.

Я зняла навушники й закрила проєкт.

Потім написала їй повідомлення.

Я: «Я не хочу, щоб ти думала, ніби мені байдуже до твоїх ідей. Але я також не хочу погоджуватися з ними лише для того, щоб ми не сварилися. Можемо повернутися до цього, коли обидві заспокоїмося?»

Відповідь прийшла через кілька хвилин.

Скарлетт: «Так. Мені теж потрібен час. Я не хочу, щоб ти погоджувалася зі мною зі страху».

Я поклала телефон на стіл.

Ми не розійшлися.

Не перестали кохати одна одну.

Просто вперше зіткнулися з тим, що любов не робить двох людей однаково правими.

І, можливо, це було важливіше за будь-яку пісню.

Я пішла до маленького дворика за студією.

Там стояли кілька дерев'яних лавок, старий автомат із напоями й горщик із рослиною, яка, здавалося, пережила вже кілька поколінь студентів.

Я сіла на лавку й поклала телефон поруч.

Мені було прикро.

Не тому, що Медісон не погодилася зі мною.

Я могла пережити незгоду. Навіть більше — мені подобалося, що вона не намагалася бути зручною.

Мене зачепило інше.

Я запропонувала нову гармонію, бо відчувала, що композиції бракує чогось важливого. У приспіві було багато світла, але мало напруги. Я хотіла, щоб музика звучала так, ніби дві людини рухаються назустріч одна одній, не знаючи, чи зустрінуться посередині.

Медісон почула це інакше.

І я не знала, як пояснити їй свою думку так, щоб не перетворити її на вимогу.

Можливо, я надто хотіла, щоб наша перша спільна пісня була доказом того, що ми можемо створювати щось разом.

Наче якщо композиція вийде чудовою, це означатиме, що й наші стосунки будуть бездоганними.

Я заплющила очі.

Ось воно.

Я знову намагалася отримати гарантію там, де її не існувало.

Колись я думала, що якщо буду достатньо уважною, достатньо красивою, достатньо цікавою, люди не захочуть мене залишати.

Потім навчилася говорити, що мені байдуже.

Тепер я вчилася іншого: людина може не погодитися зі мною й усе одно любити мене.

Це звучало просто.

Але відчувалося зовсім інакше.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Медісон.

Я прочитала його двічі.

Вона не вибачалася за власну думку.

Не намагалася зробити мене винною.

Просто сказала, що хоче повернутися до розмови пізніше.

Я відповіла, що згодна.

Потім написала ще одне повідомлення.

Я: «Я теж не хочу, щоб ти поступалася через страх. Просто мені хотілося, щоб ти спробувала почути те, що я чую в цій мелодії».

Я відклала телефон.

Мені не потрібно було негайно отримувати відповідь.

Я мала навчитися витримувати паузи, не заповнюючи їх найгіршими припущеннями.

Через кілька хвилин двері студії відчинилися.

Медісон вийшла з двома стаканчиками води.