27

У понеділок я отримала два листи, три повідомлення від Ітана й одну пропозицію, яка змусила мене задуматися, чи не варто мені на деякий час відмовитися від електронної пошти.

Перший лист був від Клер.

Другий — від журналіста, який готував матеріал про Скарлетт.

Останній мене не стосувався безпосередньо, але я все одно відкрила його, бо Скарлетт переслала мені повідомлення з коротким підписом:

«Потрібна твоя думка. Тільки чесна».

Я почала з листа Клер.

Команда погодилася на частину моїх уточнень щодо використання композиції. Вони також надіслали оновлений проєкт угоди, у якому було детальніше описано можливі способи використання запису та процедуру погодження суттєвих змін.

Я перечитала все двічі.

Потім утретє.

Тепер документ здавався зрозумілішим, але не простішим. У ньому залишалися пункти, які потрібно було додатково обговорити з незалежною консультанткою.

Я відкрила нотатки й додала ще кілька запитань.

Найважливіше стосувалося не грошей.

Не тільки їх, принаймні.

Я хотіла розуміти, що станеться, якщо пісню захочуть змінити настільки, що вона перестане бути моєю. Чи матиму я можливість відмовитися від конкретного використання композиції? Чи зможу випустити іншу версію пізніше? Які саме права передаватиму і на який строк?

Я не хотіла перетворюватися на людину, яка відмовляється від будь-яких можливостей через страх.

Але й не збиралася називати страхом бажання захистити власну роботу.

Телефон задзвонив.

Клер.

— Привіт, Медісон. Ти отримала оновлений документ?

— Так. Дякую, що врахували частину моїх зауважень.

— Ми хочемо знайти умови, які працюватимуть для обох сторін. Я розумію, що ти не звикла до таких процесів.

— Якщо чесно, я взагалі не звикла до того, що мої пісні можуть обговорювати люди, які читають договори швидше, ніж я встигаю зрозуміти перший абзац.

Клер засміялася.

— Повір, навіть люди, які працюють у музиці багато років, не завжди розуміють кожен пункт без додаткових пояснень.

Я полегшено видихнула.

— Це заспокоює.

— Ми хотіли б продовжити роботу над піснею. Але не хочу, щоб ти сприймала це як вимогу погодитися на всі умови. Якщо тобі потрібен час, бери його.

Я подивилася на екран ноутбука.

— Я хочу продовжити. Просто хочу розуміти, на що погоджуюся.

— І це правильний підхід.

Ми домовилися повернутися до обговорення після моєї консультації.

Коли розмова закінчилася, я ще кілька секунд сиділа нерухомо.

Колись я мріяла, щоб хтось почув мою музику.

Тепер, коли це стало можливим, я вчилася не губити власний голос у чужих очікуваннях.

І це виявилося складніше, ніж я уявляла.

Ітан знайшов мене в університетській студії після обіду.

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся судитися з усім музичним світом.

— Я читаю договір.

— Тобто я вгадав.

Він поставив на стіл два стаканчики кави.

— Я приніс тобі кофеїн і свою геніальну пораду.

— Ти можеш залишити каву й забрати пораду.

— Жорстоко.

Я усміхнулася й посунула до нього ноутбук.

— Подивися на цей пункт. Тільки не вдавай, що розумієш юридичну мову.

Ітан прочитав абзац, насупився й перечитав його ще раз.

— Я не розумію юридичну мову.

— Дякую за чесність.

— Але розумію інше. Ти боїшся, що якщо будеш надто вимогливою, вони передумають працювати з тобою.

Я замовкла.

Він подивився на мене.

— Я помилився?

— Ні.

— Тоді ось моя геніальна порада: якщо можливість зникає тільки тому, що ти попросила пояснити умови, можливо, це не та можливість, яку ти собі уявляла.

Я склала руки на грудях.

— Ти сьогодні надто розумний.

— Це кава. Вона робить мене нестерпним.

Я розсміялася.

Потім розповіла йому про інший лист — той, який Скарлетт переслала мені.

Журналіст надіслав їй цитати для перевірки. Загалом він дотримався домовленостей, але один абзац мене насторожив:

«Після того як дізналася про нереалізовану музичну кар'єру матері, Скарлетт Гейл почала відновлювати її спадщину й шукати власний шлях на сцені».

— Що не так? — запитав Ітан.

— Звучить так, ніби вона почала займатися музикою лише через матір.

— А це не так?

— Ні. Вона співала й раніше. Просто не дозволяла собі сприймати це серйозно.

Ітан кивнув.

— Тоді їй потрібно це виправити.

— Вона вже збирається написати журналісту.

— Отже, проблема вирішується.

Я глянула на нього.

— Ти не думаєш, що я повинна втрутитися?

— Чому?

— Бо я знаю її краще, ніж журналіст.

Ітан трохи помовчав.

— Медісон, знати людину — не означає мати право говорити замість неї.

Ці слова влучили точніше, ніж мені хотілося.

Я опустила очі.

— Я не збиралася говорити замість неї.

— Знаю. Але іноді, коли любиш когось, дуже хочеться захистити його навіть від речей, з якими він може впоратися сам.

Я згадала, як Скарлетт відмовилася від пропозиції батька, як сама обирала, що розповісти журналісту, і як не дозволяла минулому визначати кожне своє рішення.

Вона не потребувала, щоб я керувала її життям.

Їй потрібна була людина, яка віритиме, що вона здатна керувати ним сама.

— Ненавиджу, коли ти маєш рацію, — пробурмотіла я.

— Це одна з моїх найкращих якостей.

— У тебе немає інших.

— Зате є кава.

Я кинула в нього серветкою.

Я прочитала статтю тричі.

Перший раз — як людина, яка хвилюється, що про неї напишуть щось неправильне.

Другий — як донька Емілі Гейл.

Третій — як музикантка, яка не хоче, щоб її творчість зводили до чужої історії.

У матеріалі було багато хорошого.

Ендрю написав про мій виступ, про те, як я змінила аранжування маминого твору, про мою власну пісню «Я залишаюся собою». Він не розкривав подробиць сімейних конфліктів і не робив сенсаційних висновків про мамине життя.