26

Я завжди думала, що найстрашніше в музиці — це заспівати власні слова перед незнайомими людьми.

Виявилося, я помилялася.

Найстрашніше — побачити власні слова в документі, де вони раптом перетворюються на права, умови й пункти, над якими потрібно думати не серцем, а головою.

Проєкт угоди від Клер надійшов у середу вранці.

Я відкрила його за кухонним столом, із чашкою кави праворуч і ноутбуком перед собою. Перші сторінки були присвячені опису співпраці, можливому релізу й використанню запису.

Я читала повільно.

Потім поверталася до попередніх абзаців.

Потім відкривала нову вкладку, щоб перевірити значення терміна, який не розуміла.

За двадцять хвилин у мене боліла голова.

За сорок я вже сумнівалася, чи взагалі хочу випускати пісню.

А за годину зрозуміла, що це не має жодного сенсу.

Я хотіла випустити її.

Просто не хотіла погоджуватися на щось, чого не розумію.

Я знайшла контакт незалежної юридичної консультантки, яку мені порадив знайомий музикант, і домовилася про коротку консультацію. Вона пояснила, що конкретні умови потрібно оцінювати в контексті всього договору, а не за окремими реченнями. Також порадила уточнити, які саме права я передаю, на який строк і чи зможу надалі використовувати композицію в інших форматах.

Я записувала кожне запитання.

Коли розмова закінчилася, мені стало легше.

Не тому, що всі проблеми зникли.

А тому, що тепер я знала, про що саме потрібно запитати Клер.

Я відкрила електронну пошту й почала складати лист.

Привіт, Клер! Дякую за надіслані матеріали. Я ознайомилася з проєктом і хотіла б уточнити кілька пунктів щодо прав на композицію, майстер-запису та можливості використання пісні в майбутніх проєктах…

Я зупинилася.

Мені раптом здалося, що лист звучить надто сухо.

Наче я не та сама людина, яка написала пісню про страх втратити кохану.

Наче я перетворилася на когось, хто думає лише про договори.

Але потім я подивилася на назву композиції у верхній частині документа.

«Не відпускай мою руку».

І згадала, про що вона насправді.

Не про те, щоб триматися за когось будь-якою ціною.

Про те, щоб не відмовлятися від себе через страх.

Я дописала лист і натиснула «Надіслати».

Потім відкинулася на спинку стільця.

— Ну ось, — прошепотіла я. — Ти щойно захистила власну пісню.

Телефон завібрував.

Скарлетт: «Як справи?»

Я сфотографувала чашку кави й ноутбук.

Я: «Я читаю договір і починаю ненавидіти юридичну мову».

Скарлетт: «Хочеш, я приїду й урочисто прочитаю його тобі голосом людини, яка нічого не розуміє?»

Я розсміялася.

Я: «Це не допоможе».

Скарлетт: «А якщо я привезу їжу?»

Я: «Тоді є шанс».

Скарлетт: «Виїжджаю».

Я відклала телефон і вперше за весь ранок усміхнулася по-справжньому.

Мені ще належало розібратися з договором.

Але тепер я знала, що можу зробити це, не відмовляючись від того, заради чого взагалі почала.

Скарлетт приїхала з локшиною, фруктами й виразом обличчя людини, яка збирається врятувати світ за допомогою їжі.

— Я принесла обід, — оголосила вона.

— Ти принесла їжу на трьох.

— Я не знала, наскільки серйозний твій стан.

Вона поставила пакети на стіл і нахилилася, щоб поцілувати мене.

Я обійняла її за талію.

— Привіт.

— Привіт, красуне.

Вона торкнулася губами моїх губ ще раз, потім зазирнула в ноутбук.

— Це він?

— Він.

— Виглядає жахливо.

— Це договір, Скарлетт. Він не зобов'язаний бути привабливим.

— А мав би. Люди повинні знати, що ти талановита, і пропонувати тобі гроші без жодних складних документів.

Я розсміялася.

— Ти щойно винайшла нову економічну систему.

— Будь ласка. Я приймаю подяки у вигляді вечері.

Ми сіли за стіл.

Я розповіла їй про консультацію, про свої запитання й про те, що вже надіслала Клер листа.

Скарлетт слухала уважно, не перебиваючи.

Коли я закінчила, вона запитала:

— Ти хочеш, щоб я подивилася на документ?

— Ти розумієшся на таких речах?

— Ні.

— Тоді навіщо питаєш?

Вона знизала плечима.

— Можливо, ти хочеш, щоб я просто посиділа поруч, поки ти його читаєш.

Я подивилася на неї.

І відчула знайоме тепло в грудях.

— Так. Саме цього я й хочу.

Вона усміхнулася.

— Тоді їж. А я посиджу тут і вдаватиму, що розумію, чому в цьому документі стільки сторінок.

Я поцілувала її в щоку.

— Ти неймовірна.

— Я знаю.

Потім вона взяла мою руку.

— Медісон, ти не повинна доводити, що серйозно ставишся до музики, погоджуючись на все. І не повинна доводити, що сильна, відмовляючись від усього через страх.

Я подивилася їй в очі.

— Я знаю.

— Тоді що ти відчуваєш?

Я замислилася.

— Я боюся втратити можливість.

— Це нормально.

— Але ще більше боюся одного дня зрозуміти, що погодилася на щось, чого насправді не хотіла.

Скарлетт кивнула.

— Тоді не поспішай.

Я стиснула її пальці.

— Я люблю тебе.

— І я тебе люблю.

Вона нахилилася й поцілувала мене.

А потім забрала з моєї тарілки шматочок локшини.

— Гей!

— Що?

— Це моя їжа!

— Я думала, ми будуємо спільне майбутнє.

— Не за мій рахунок!

Вона розсміялася.

І я разом із нею.

Повідомлення надійшло в четвер.

Я саме поверталася з університету, коли побачила сповіщення від незнайомого номера.

«Добрий день, Скарлетт. Мене звати Ендрю Коул, я працюю над матеріалом про музиканток Лос-Анджелеса, чиї сімейні історії вплинули на їхню творчість. Я був на вашому виступі й хотів би поговорити з вами про Емілі Гейл».

Я зупинилася посеред тротуару.