25

У понеділок я тричі перечитала лист від Клер, двічі перевірила адресу студії й один раз серйозно замислилася над тим, чи не захворіти раптово.

Не тому, що не хотіла йти.

Навпаки.

Я хотіла настільки сильно, що боялася зіпсувати все ще до того, як воно почнеться.

Можливість обговорити реліз власної пісні з людьми, які працювали в музичній індустрії, здавалася чимось нереальним. Ще кілька місяців тому я записувала демоверсії у своїй квартирі, використовуючи обладнання, яке купувала поступово, відкладаючи гроші з кожної зарплати.

Тепер мою композицію хотіли обговорити на професійній зустрічі.

І це було чудово.

Але чудові речі теж могли лякати.

Я стояла перед дзеркалом, намагаючись вирішити, що вдягнути.

Чорні джинси?

Надто звичайно.

Спідницю?

Надто офіційно.

Білу сорочку?

Наче я збиралася просити роботу в банку.

— Ти не йдеш на власне весілля, — сказала я своєму відображенню. — Ти йдеш обговорювати пісню.

Телефон завібрував.

Скарлетт: «Ти вже вийшла?»

Я: «Ще ні».

Скарлетт: «Ти стоїш перед шафою й намагаєшся вибрати одяг, який доведе, що ти геніальна музикантка?»

Я завмерла.

Я: «Ти стежиш за мною?»

Скарлетт: «Ні. Я просто знаю тебе».

Я усміхнулася.

Я: «Я не знаю, що вдягнути».

Скарлетт: «Те, у чому ти почуваєшся собою».

Я: «Це надто розмита порада».

Скарлетт: «Чорні джинси, сорочка й ті сережки, які тобі подобаються. І перестань думати, що люди оцінюватимуть твою музику за одягом».

Я подивилася на маленькі срібні сережки на полиці.

Вона мала рацію.

Я вдягнула чорні джинси, просту білу футболку, темну куртку й ті самі сережки.

Потім сфотографувала себе в дзеркалі й надіслала їй.

Я: «Так?»

Скарлетт: «Ні».

Я округлила очі.

За кілька секунд прийшло наступне повідомлення.

Скарлетт: «Ти занадто гарна. Тепер Клер не зможе зосередитися на музиці».

Я засміялася так голосно, що сусід за стіною постукав у батарею.

Я: «Я тебе ненавиджу».

Скарлетт: «Не забудь поїсти».

Я схопила сумку.

Я: «Ти не моя мама».

Скарлетт: «Я знаю. Я набагато красивіша».

Я похитала головою, усміхаючись.

І нарешті вийшла з квартири.

Студія зустріла мене прохолодою кондиціонера, запахом кави й тихим гулом апаратури.

Клер чекала в переговорній кімнаті разом із Джуліаном Пірсом та ще одним чоловіком, якого я раніше не бачила.

— Медісон, привіт! — Клер підвелася й потиснула мені руку. — Рада, що ти прийшла.

— Я теж рада.

— Познайомся, це Деніел. Він допомагає нам розбиратися з ліцензуванням і договірними умовами для незалежних релізів.

Деніел привітався й запропонував мені сісти.

На столі лежали кілька аркушів із роздрукованими пунктами майбутньої угоди.

Я відразу відчула, як напружилися плечі.

Клер помітила це.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Сьогодні нічого не потрібно підписувати. Ми хочемо пояснити, які варіанти є, а ти зможеш поставити будь-які запитання.

Я кивнула.

— Добре.

Джуліан відкрив папку.

— Нам подобається «Не відпускай мою руку». У пісні є чітка емоційна лінія, але вона не замикається на одній конкретній історії. Люди можуть почути в ній різні стосунки, різні страхи, різні рішення.

Я слухала уважно.

— Ми розглядаємо два можливі формати, — продовжив він. — Перший — включення до збірника незалежних артистів. Другий — окремий реліз, якщо після завершення запису ми всі погодимося, що композиція готова.

— А що саме змінюється для мене? — запитала я.

Деніел пояснив, що умови залежатимуть від обраного формату. Потрібно буде визначити, хто володіє майстер-записом, як розподіляються доходи, які права на використання пісні отримує сторона, що випускає її, і чи передбачені обмеження на майбутні версії композиції.

Я слухала, занотовувала й намагалася не загубитися в термінах.

Потім поставила запитання, яке хвилювало мене найбільше.

— Якщо я не погоджуся на певні умови, це означатиме, що пісню не випустять?

Джуліан не став відповідати миттєво.

— Можливо. Залежить від умов і від того, чи зможемо ми домовитися. Але ти не повинна погоджуватися на те, чого не хочеш, лише через страх втратити можливість.

Я подивилася на нього.

— А якщо я ще не знаю, чого хочу?

— Тоді варто розібратися, перш ніж підписувати договір.

Клер усміхнулася.

— Саме тому ми й проводимо цю зустріч.

Я опустила погляд на свої записи.

Мені здавалося, що професійні люди завжди точно знають, що роблять. Що вони приходять на зустрічі з готовими відповідями й ніколи не сумніваються.

Але зараз я вперше зрозуміла: не обов'язково знати все, щоб мати право брати участь у розмові.

Достатньо не вдавати, що розумієш те, чого не розумієш.

— Я хочу отримати проєкт умов і спокійно його прочитати, — сказала я. — Якщо будуть незрозумілі пункти, я звернуся по незалежну юридичну консультацію. І лише після цього зможу відповісти.

Деніел кивнув.

— Це розумний підхід.

Клер відкинулася на спинку стільця.

— Чудово. Тоді домовилися.

Зустріч тривала ще двадцять хвилин.

Ми обговорили можливу дату завершення запису, додаткову роботу над вокалом і те, як я бачу фінальне звучання пісні.

Жодних контрактів.

Жодних гарантій.

Але й жодних порожніх обіцянок.

Коли я вийшла зі студії, то відчула себе так, ніби щойно склала іспит, до якого не готувалася.

І, здається, впоралася.

Я сиділа в університетській бібліотеці, коли отримала повідомлення від Лори Мітчелл.

Ми не спілкувалися кілька тижнів, але я зберегла її номер після нашої зустрічі.