24

Лист від Клер надійшов о 8:17 ранку.

Я побачила сповіщення ще до того, як устигла приготувати каву, і відразу відкрила його.

Тема: «Не відпускай мою руку» — наступні кроки.

Я перечитала тему двічі.

Потім натиснула на лист.

Клер писала, що команда позитивно оцінює запис і хоче продовжити обговорення можливого включення пісні до збірника незалежних артистів. Вона додала, що перед остаточним рішенням потрібно узгодити умови використання композиції, розподіл прав, можливі редакційні зміни та подальшу роботу над записом.

Наприкінці було речення, яке змусило мене завмерти:

«Ми бачимо потенціал у твоєму матеріалі й хочемо зрозуміти, чи зможемо знайти формат співпраці, який підійде обом сторонам».

Я сіла за кухонний стіл.

Мій перший імпульс був простим: зателефонувати Скарлетт.

Другий — почати уявляти, як моя пісня з'являється на музичних платформах, як незнайомі люди додають її до своїх плейлистів, як хтось слухає її о третій ночі, коли не може заснути через власне розбите серце.

Третій імпульс виявився менш приємним.

Я злякалася.

Не того, що мені відмовлять.

А того, що я погоджуся на щось, чого не розумію, лише тому, що хтось нарешті сказав, ніби моя музика чогось варта.

Я відкрила лист ще раз.

Прочитала його повільніше.

Ніякої конкретної пропозиції поки не було. Ніяких гарантій релізу. Лише можливість обговорити співпрацю.

Я відклала телефон і зробила ковток кави.

— Добре, Медісон, — сказала я собі. — Спочатку дізнайся, що це означає.

Телефон завібрував.

Скарлетт: «Ти прокинулася?»

Я: «Так».

Скарлетт: «Ти поставила крапку. Це підозріло».

Я мимоволі всміхнулася.

Я: «Мені написала Клер».

Відповідь прийшла майже миттєво.

Скарлетт: «Щось сталося?»

Я: «Вони хочуть обговорити можливий реліз моєї пісні».

Цього разу вона не відповіла відразу.

Потім на екрані з'явилося:

Скарлетт: «Медісон. Це чудово».

Я засміялася.

Я: «Це ще нічого не означає».

Скарлетт: «Я знаю. Але це все одно чудово».

Я відчула, як усередині щось розслабилося.

Скарлетт: «Ти хочеш, щоб я приїхала?»

Я подивилася на незакінчену каву, відкритий ноутбук і лист, який усе ще світився на екрані.

Я: «Так. Але не для того, щоб ти сказала мені, що робити».

Скарлетт: «Добре. Приїду, щоб сказати, що ти красива, а потім з'їсти щось із твого холодильника».

Я: «Ти могла б просто попросити їжу».

Скарлетт: «Де тоді романтика?»

Я засміялася вголос.

І вперше за цей ранок майбутнє перестало здаватися чимось, що може зламатися від одного неправильного рішення.

Скарлетт приїхала за сорок хвилин.

Вона зайшла до квартири з паперовим пакетом, у якому були круасани, і виразом обличчя людини, яка вже придумала, як витратити чужі гроші.

— Я принесла сніданок, — оголосила вона.

— Ти принесла два круасани.

— Я не казала, що це великий сніданок.

Вона поцілувала мене в губи, поставила пакет на стіл і заглянула через моє плече в ноутбук.

— Отже, музична індустрія нарешті помітила, що ти талановита.

— Вона помітила демо.

— Не применшуй себе.

— Я не применшую. Я просто намагаюся не плутати інтерес до пісні з готовою кар'єрою.

Скарлетт перестала усміхатися.

Потім кивнула.

— Ти маєш рацію.

Я здивовано подивилася на неї.

— Ти навіть не сперечатимешся?

— Ні. Я можу одночасно вважати тебе талановитою і розуміти, що це лише початок.

Вона сіла поруч і розгорнула круасан.

— До того ж я не хочу, щоб ти думала, ніби мусиш погоджуватися на все, аби довести, що заслуговуєш на цю можливість.

Я повернулася до неї.

— Звідки ти знаєш, що я про це думаю?

Скарлетт знизала плечима.

— Бо я сама так робила. Тільки в мене замість музичної індустрії був батько, який вирішував, що для мене краще.

Вона відкусила круасан.

— Не повторюй моїх помилок.

Я накрила її руку своєю.

— Я не збираюся.

— Добре.

Вона подивилася на мене з лукавою усмішкою.

— Але якщо станеш знаменитою, я все одно вимагатиму безкоштовні квитки.

— Я знала, що за цим стоїть прихований мотив.

— І ще доступ до гримерки.

— Скарлетт.

— І воду. У гримерках завжди є вода, правда?

Я розсміялася й потягнулася до неї.

— Іди сюди.

Вона охоче підкорилася.

Наш поцілунок був коротким, теплим і трохи смішним, бо між нами все ще лежав круасан, який Скарлетт відмовлялася випускати з рук.

— Ти нестерпна, — прошепотіла я.

— Але ти мене любиш.

Я торкнулася чолом її чола.

— На жаль, так.

— Це прозвучало не дуже переконливо.

Я поцілувала її знову.

— А тепер?

— Значно краще.

У день музичного вечора я прокинулася раніше за будильник.

Це було настільки незвично, що я спочатку подумала, ніби забула вимкнути сигналізацію в машині.

Але ні.

Просто моє тіло вирішило, що спати перед важливим виступом — розкіш, на яку я не маю права.

Я лежала на спині й дивилася в стелю.

Сьогодні я співатиму власну пісню.

Потім — мамину.

Мій голос звучатиме в аудиторії, де сидітимуть люди, які знали її музику, читали про неї або чули від когось історії про жінку, що колись мріяла про сцену.

Я не боялася забути слова.

Я боялася іншого.

Що після виступу хтось підійде до мене й скаже, що мама співала краще.

Що моя пісня була гарною, але не такою, як її пісні.

Що я не змогла передати те, що відчувала вона.

Я заплющила очі.

— Припини, — прошепотіла собі.

Але думки не зникли.

Тоді я взяла телефон і написала Медісон.