23

— Я не хочу, щоб ти змінювала цей рядок.

Клер зупинила запис і повернулася до мене.

— Я не прошу тебе змінювати його назавжди. Я пропоную спробувати інший варіант.

Я стояла біля мікрофона, стискаючи навушники в руках.

На екрані перед нею був відкритий текст моєї пісні.

«Не відпускай мою руку».

Останні два дні ми працювали над аранжуванням. Маркус додав живі барабани, бас і тонку гітарну партію, яка з'являлася лише перед другим приспівом. Пісня нарешті почала звучати так, як я чула її у своїй голові.

Але тепер Клер хотіла змінити один із рядків.

— Послухай мене, — сказала вона. — Я розумію, чому ти написала саме так. Але цей рядок трохи ускладнює сприйняття приспіву. Можна зробити його коротшим і виразнішим.

Вона показала мені запропонований варіант.

Я прочитала його.

Він був непоганим.

Навіть красивим.

Але це були не мої слова.

— Я розумію твою думку, — відповіла я. — Проте хочу залишити оригінал.

Клер уважно подивилася на мене.

— Чому?

Раніше я, напевно, почала б виправдовуватися. Спробувала б довести, що мій варіант кращий. Або, навпаки, погодилася б лише для того, щоб не здаватися складною в роботі.

Тепер я просто сказала правду.

— Тому що в цьому рядку є те, що я намагалася сказати від самого початку. Якщо я його зміню, пісня стане гладкішою, але втратить сенс для мене.

Клер кілька секунд мовчала.

— Гаразд. Залишимо твій варіант і спробуємо інше рішення в аранжуванні.

Я здивувалася.

— Справді?

Вона всміхнулася.

— Медісон, я можу не погоджуватися з кожним твоїм рішенням. Але це не означає, що ти повинна погоджуватися зі мною. Ми тут, щоб знайти найкращу версію пісні, а не щоб я виграла суперечку.

Я відчула полегшення.

— Дякую.

— Не дякуй. А тепер повертайся до мікрофона. Хочу почути, як ти заспіваєш цей рядок, коли перестанеш боятися, що він комусь не сподобається.

Я засміялася.

— Ви з Скарлетт змовилися?

— Хто?

— Ніхто.

— От і добре. Працюймо.

Я зайшла до кабіни.

Надягнула навушники.

Маркус запустив музику.

І цього разу, коли я дійшла до спірного рядка, то заспівала його не голосніше, не драматичніше, а впевненіше.

Я більше не намагалася переконати когось у тому, що мала право залишити власні слова.

Я просто залишила їх.

Після запису Клер попросила мене затриматися.

Вона вимкнула монітори, закрила проєкт і повернулася до мене.

— Ми хочемо включити пісню до збірника. Але перед цим нам потрібно обговорити кілька речей.

Я сіла навпроти неї.

— Я слухаю.

— По-перше, жодних гарантій щодо широкого релізу поки немає. Спочатку завершимо запис, оцінимо матеріал і вирішимо, чи підходить він для збірника. По-друге, ми надішлемо тобі умови використання композиції. Не підписуй нічого, поки не прочитаєш уважно.

Я кивнула.

— Добре.

— І по-третє, я хотіла б поговорити про те, як ти бачиш себе як артистку.

Я здивовано підняла голову.

— У якому сенсі?

— Ти пишеш, співаєш і маєш досить чітке відчуття того, що хочеш сказати. Але я поки не розумію, чи бачиш ти себе виконавицею власних пісень, авторкою для інших артистів або людиною, яка хоче поєднувати обидва напрямки.

Я задумалася.

Колись я мріяла просто почути власну пісню в чужих навушниках.

Потім хотіла, щоб хтось визнав мою музику вартою уваги.

А тепер, коли переді мною з'явилася реальна можливість, я зрозуміла, що не хочу обмежувати себе одним визначенням.

— Я хочу писати власні пісні й виконувати їх, — сказала я. — Але також хочу спробувати писати для інших людей. Мені цікаво, як одна й та сама історія може звучати по-різному в різних голосах.

Клер усміхнулася.

— Хороша відповідь.

— Ви думали, що я скажу щось інше?

— Я думала, що ти спробуєш відповісти так, щоб мені сподобалося.

Я відчула, як щоки потеплішали.

— Можливо, ще тиждень тому я б саме так і зробила.

— А тепер?

Я подумала про Скарлетт.

Про те, як вона навчилася говорити батькові «ні», не відмовляючись від власних почуттів до нього.

Про те, як я сама почала відстоювати свої слова в студії.

— А тепер я хочу спочатку зрозуміти, чого хочу сама.

Клер кивнула.

— Тоді ми зможемо добре попрацювати.

Коли я вийшла зі студії, мені хотілося негайно зателефонувати Скарлетт.

Але цього разу я вирішила не писати їй просто про хорошу новину.

Я хотіла розповісти про те, що відчула.

Про те, що вперше не погодилася на зміни лише через страх втратити можливість.

І про те, що світ не зруйнувався.

Навпаки.

Моя пісня залишилася моєю.

За три дні до музичного вечора я отримала повідомлення від організаторки.

«Скарлетт, ми хотіли б уточнити, чи можете ви виконати пісню вашої матері першою. Це допоможе побудувати програму вечора».

Я прочитала повідомлення й відклала телефон.

Здавалося б, звичайне прохання.

Але я раптом усвідомила, що не хочу, аби мій виступ починався з мами.

Не тому, що соромилася її.

Не тому, що хотіла відокремити себе від неї.

Я просто хотіла вийти на сцену як Скарлетт Гейл.

І тільки потім запросити людей послухати музику, яку залишила після себе Емілі.

Я набрала відповідь.

Дякую за пропозицію. Я хотіла б почати зі своєї композиції, а вже потім виконати пісню матері. Для мене важливо, щоб глядачі спочатку почули мій голос, а потім познайомилися з музикою, яка вплинула на мене.

Я перечитала текст.

Мені було страшно, що організатори вирішать, ніби я поводжуся невдячно.

Але я надіслала повідомлення.

За кілька хвилин прийшла відповідь.

«Звичайно. Ми змінимо порядок виступу».

Я довго дивилася на екран.

І раптом засміялася.

— Що сталося?

Я підняла голову.

Медісон сиділа на підлозі моєї кімнати, схрестивши ноги, й перебирала акорди на гітарі.