22

Уперше в житті я побачила своє ім'я на екрані професійної студії.

MADISON REED — VOCALS.

Чотири слова.

Звичайний напис, який хтось надрукував перед початком роботи.

Але я дивилася на нього так, ніби мені щойно повідомили, що я виграла щось набагато більше за гроші чи можливість записати пісню.

Я справді була тут.

Не у своїй маленькій квартирі, де записувала демо вночі, намагаючись не розбудити сусідів. Не в університетській аудиторії, де боялася показувати свої тексти. Не перед ноутбуком, коли стирала черговий запис, бо голос здавався недостатньо хорошим.

Тут.

У студії, де люди слухали мою музику й хотіли працювати з нею.

— Якщо ти ще трохи дивитимешся на цей екран, він почне вимагати від тебе автограф, — сказала Клер.

Я здригнулася.

— Вибач.

— Не вибачайся. Це твій перший професійний запис. Ти маєш право трохи побути враженою.

Маркус, який налаштовував мікрофон, усміхнувся.

— Головне, щоб ти не вирішила співати для напису. Він не заплатить тобі за авторські права.

Я розсміялася.

Напруга трохи відступила.

Клер показала на мікрофон.

— Сьогодні спробуємо записати основний вокал для «Не відпускай мою руку». Не женемося за ідеальним дублем. Спочатку знайдемо правильний настрій, а вже потім будемо шліфувати деталі.

Я кивнула.

— Добре.

— І ще, Медісон.

— Так?

— Не співай так, ніби намагаєшся переконати когось залишитися.

Я завмерла.

Клер не знала всіх подробиць моєї історії. Я не розповідала їй про колишню дівчину, яка колись поїхала до іншого міста й залишила мене з відчуттям, що я була лише зручною частиною її життя.

Не розповідала, як довго після цього намагалася бути тією, кого неможливо покинути.

Але, здається, деякі речі було чути навіть без пояснень.

— А як мені співати? — запитала я.

Клер подивилася на мене через скло.

— Наче ти нарешті перестала просити дозволу бути коханою.

Я опустила очі.

Потім зайшла до вокальної кабіни, одягнула навушники й стала перед мікрофоном.

У навушниках прозвучали перші акорди.

Я заплющила очі.

І заспівала.

Не тримай мене силою,

Не рятуй від усіх доріг.

Просто будь моєю людиною,

Поки я вибираю цей крок.

Мій голос тремтів на першому рядку.

Я зупинилася.

— Ще раз? — запитав Маркус через мікрофон.

Я кивнула.

Другий дубль вийшов рівнішим.

Третій — емоційнішим.

На четвертому я перестала думати про техніку.

Я уявила Скарлетт у своїй квартирі, коли вона вперше почула цю пісню. Її обличчя, коли вона зрозуміла, що я не прошу її втримати мене, а дозволити мені самій повертатися.

І заспівала останній приспів так, як хотіла від самого початку.

Коли музика стихла, я залишилася стояти нерухомо.

— Медісон? — голос Клер пролунав у навушниках. — Ти мене чуєш?

— Так.

— Думаю, ми знайшли те, що шукали.

Я зняла навушники.

Мої руки тремтіли.

Не від страху.

Від того дивного відчуття, коли щось, що довго існувало лише всередині тебе, раптом стає реальним.

Я вийшла з кабіни.

Клер відтворила запис.

Мій голос наповнив студію.

Я слухала його й ледве впізнавала себе.

Не тому, що він звучав інакше.

А тому, що вперше не намагався приховати мене.

Коли пісня завершилася, Клер обернулася до мене.

— Ти знаєш, що в тебе є?

Я похитала головою.

— Пісня, якій не потрібно пояснювати, що вона відчуває. І голос, який нарешті дозволив їй це сказати.

Я відчула, як у мене защипало в очах.

— Дякую.

— Не дякуй мені. Це ти її написала.

Я всміхнулася.

А потім попросила:

— Можна я послухаю ще раз?

Клер засміялася.

— Звичайно.

Я сіла на диван і знову натиснула відтворення.

Цього разу я не шукала помилок.

Я просто слухала.

Запис лежав на моєму столі вже три дні.

Невеликий цифровий файл, який мені надіслала Лора Мітчелл.

«Емілі Гейл. Домашній запис. Не датований».

Я не відкривала його.

Спочатку казала собі, що зайнята підготовкою до вечора пам'яті.

Потім — що хочу послухати його разом із Медісон.

Але правда була простішою.

Я боялася.

Після всього, що дізналася про маму, мені здавалося, що кожен новий запис може змінити те, як я її пам'ятаю.

Я вже знала, що вона хотіла займатися музикою.

Знала, що тато завадив їй отримати шанс на альбом.

Знала, що вона любила мене й не хотіла, щоб я ставала продовженням її нездійснених мрій.

Чого ще я боялася почути?

Можливо, її голос.

Не той, який зберігся на старій касеті з виступу в «Синій кімнаті».

А голос, яким вона говорила вдома.

Голос, яким могла кликати мене на вечерю.

Сміятися.

Просити не забувати куртку.

Мама давно стала для мене образом із фотографій, старих записів і чужих спогадів.

Я не була впевнена, що готова почути її такою, якою вона була в звичайному житті.

Телефон завібрував.

Медісон: «Як ти?»

Я подивилася на файл.

Потім написала:

«Мені надіслали ще один запис мами. Я не можу змусити себе його відкрити».

Вона відповіла не відразу.

Медісон: «Хочеш, я приїду?»

Я усміхнулася.

«Так. Але я не хочу, щоб ти намагалася мене переконати».

«Не буду. Я просто посиджу поруч».

Я відклала телефон.

І вперше за кілька днів відчула, що мені не потрібно проходити через це наодинці.

Коли Медісон приїхала, я вже приготувала чай.

Вона зняла куртку, поставила на стіл пакет із печивом і подивилася на мене.

— Я принесла стратегічний запас.

— Для чого?

— Для будь-якої ситуації, у якій нам знадобляться цукор і шоколад.

Я засміялася.

Вона підійшла й поцілувала мене.