21

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся на власну страту.

Ітан сидів на краю мого дивана, тримаючи в руках коробку з пончиками, і дивився, як я втретє перевіряю вміст сумки.

Ноутбук. Є.

Навушники. Є.

Флешка з демо. Є.

Блокнот із текстами. Є.

Телефон. Є.

Впевненість у собі?

Відсутня.

— Ти не допомагаєш, — пробурмотіла я.

— Я намагаюся. Просто не розумію, навіщо тобі блокнот, якщо ти можеш записати все в телефон.

— Бо в блокноті я не можу випадково відкрити повідомлення від Скарлетт і забути, що збиралася робити.

Ітан повільно підняв брови.

— Тобто ти збираєшся працювати, а думатимеш про свою дівчину?

— Саме тому я й узяла блокнот.

— Геній.

Я кинула в нього декоративну подушку.

Він упіймав її, розсміявся й нарешті відклав пончики.

— Гаразд. Серйозно. Ти готова?

Я подивилася на сумку.

— Ні.

— Чудово. Отже, ти нормальна людина.

— Ітане.

— Медісон.

Я зітхнула.

— А якщо їм не сподобається моя пісня?

Він перестав усміхатися.

— Тоді вони скажуть, що їм не сподобалася твоя пісня. Це не означає, що ти погана авторка.

— А якщо вони вирішать, що я взагалі не підходжу для цієї роботи?

— Тоді ти підеш додому, напишеш ще десять пісень і знайдеш іншу можливість.

Я подивилася на нього.

— Ти завжди такий дратівливо розсудливий?

— Ні. Лише коли ти намагаєшся перетворити одну робочу сесію на суд над усім своїм майбутнім.

Я опустила голову.

Він мав рацію.

Я знала це ще до того, як прийшла до нього.

Просто іноді знати правду було недостатньо, щоб перестати боятися.

— Ти покажеш їм ту пісню? — запитав Ітан.

Я кивнула.

— «Не відпускай мою руку».

— Скарлетт уже чула?

— Так.

— І що сказала?

Я мимоволі всміхнулася.

— Що це найчесніша пісня, яку вона від мене чула.

— А ти?

— Що?

— Ти сама вважаєш її чесною?

Я задумалася.

— Так.

— Тоді чого ти боїшся?

Я підняла на нього очі.

— Що хтось почує в ній більше, ніж я готова розповісти.

Ітан помовчав.

— Ти не зобов'язана розповідати людям усе про себе, щоб створювати хорошу музику. Але й не мусиш приховувати власні почуття лише тому, що хтось може їх упізнати.

Я повільно кивнула.

Потім узяла сумку.

— Якщо я сьогодні провалюся, ти купиш мені піцу?

— Якщо ти сьогодні провалишся, я куплю тобі дві піци.

— Дякую.

— Але якщо все пройде добре, ти купиш піцу мені.

Я показала йому середній палець.

Він розсміявся.

І я нарешті вийшла з квартири.

Студія зустріла мене звуком барабанів за стіною й запахом свіжої кави.

Клер уже сиділа за пультом. Поруч із нею працював звукорежисер на ім'я Маркус, а біля вікна стояла вокалістка, яку я бачила минулого разу.

— Медісон! — Клер помітила мене й махнула рукою. — Заходь. Сьогодні послухаємо твою нову пісню.

Я поставила сумку на підлогу.

— Я принесла запис і текст.

— Чудово. Почнемо із запису, а потім поговоримо про те, що можна зробити в студії.

Я під'єднала ноутбук.

На екрані з'явилася назва файлу:

НЕ ВІДПУСКАЙ МОЮ РУКУ — DEMO 01.

Клер помітила її й усміхнулася.

— Цікава назва.

— Вона не зовсім про те, що здається на перший погляд.

— Тим краще. Запускай.

Я натиснула кнопку.

Знайома мелодія наповнила кімнату.

Поки звучала пісня, я дивилася на власні руки, складені на колінах. Я знала кожну паузу, кожен вдих, кожну ноту, яку не змогла заспівати інакше.

Коли запис закінчився, у кімнаті на кілька секунд запанувала тиша.

Клер першою зняла навушники.

— У приспіві є сильна думка.

Я підняла голову.

— Яка саме?

— Ти не просиш іншу людину залишити тебе в спокої. Ти просиш її не перетворювати любов на клітку. Це тонка різниця, але вона змінює всю пісню.

Я відчула, як напруга в плечах трохи послабилася.

— Саме це я хотіла сказати.

Маркус прокрутив фрагмент приспіву.

— Мені подобається, що ти не намагаєшся співати голосніше за музику. Але я б спробував прибрати частину інструментів у першій половині. Дати голосу більше простору.

— А потім? — запитала я.

— У другому приспіві можна поступово додати бас і живі барабани. Не робити з цього стадіонний рок, а дозволити емоціям наростати.

Я всміхнулася.

— Це звучить добре.

Клер перегорнула кілька сторінок у блокноті.

— Ми хочемо спробувати попрацювати з тобою над цією композицією. Не змінювати її до невпізнання, а знайти продакшн, який підкреслить те, що в ній уже є.

Я затамувала подих.

— Ви справді хочете її записати?

— Так. Для початку зробимо кілька варіантів аранжування, а потім вирішимо, куди рухатися далі.

Я відчула, як усмішка сама з'являється на моєму обличчі.

— Я згодна.

— Добре. Але маю ще одне запитання.

Клер подивилася на мене уважніше.

— Ти готова до того, що цю пісню можуть почути люди, які захочуть знати, кому вона присвячена?

Моя усмішка трохи згасла.

Я знала, що таке запитання колись прозвучить.

— Я не планую розповідати подробиці свого особистого життя.

— І не повинна. Я питаю не про те, чи збираєшся ти когось називати. Я питаю, чи зможеш ти залишатися авторкою цієї пісні, навіть якщо люди почнуть будувати власні здогадки.

Я замислилася.

Перед очима з'явилася Скарлетт.

Її усмішка, коли вона слухала демо.

Її чесне зізнання про страх залишитися позаду.

Її рука в моїй.

Я не хотіла перетворювати наші стосунки на матеріал для чужих розмов.

Але й не хотіла вдавати, що нічого не відчуваю.

— Так, — нарешті відповіла я. — Я можу співати про те, що відчуваю, не пояснюючи людям, кому саме належать ці почуття.

Клер кивнула.

— Тоді почнімо.

І ми почали.

Я отримала відповідь від організаторки музичного вечора саме тоді, коли викладач закінчив лекцію.