20

Перший робочий день у музичній студії почався з того, що я облила кавою власну блузку.

Другий — із запізнення на сім хвилин.

Третій — із усвідомлення, що люди, які професійно займаються музикою, теж можуть сперечатися двадцять хвилин через один звук, який більшість слухачів навіть не помітить.

Але найстрашнішим було інше.

Мені подобалося там бути.

Настільки, що я почала прокидатися раніше, ніж дзвонив будильник. Я записувала ідеї в телефон під час сніданку, слухала демо в автобусі й засинала з мелодіями в голові. Уперше за довгий час музика перестала бути чимось, що я робила між університетськими заняттями та звичайними справами.

Вона почала займати більше місця в моєму житті.

І це було прекрасно.

Принаймні до того моменту, коли я зрозуміла, що через новий графік майже не бачу Скарлетт.

— Ти знову дивишся на годинник, — зауважив Джуліан.

Я підняла голову.

— Вибачте.

— У тебе є інші справи?

Я завагалася.

— Я обіцяла зустрітися з дівчиною після занять.

— Тоді закінчуймо. Решту доробимо завтра.

Я здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

Він усміхнувся.

— Медісон, я шукаю людей, які вміють створювати музику. Не людей, які готові відмовитися від усього життя заради того, щоб сидіти в студії до ночі.

Я відчула полегшення.

— Дякую.

— І ще одне.

Я зупинилася біля дверей.

— Так?

— Не намагайся довести нам, що ти незамінна. Ми запросили тебе, тому що нам цікаво працювати з тобою. Не тому, що очікуємо від тебе неможливого.

Я кивнула.

Але дорогою до виходу продовжувала думати про його слова.

Я так довго боялася, що мене залишать, якщо я виявлюся недостатньо хорошою, що тепер хотіла стати найкращою в усьому.

Навіть ціною власного часу.

Навіть ціною людей, яких любила.

Я дістала телефон.

Я: «Ти вже вдома?»

Відповідь прийшла майже відразу.

Скарлетт: «Так. А ти?»

Я: «Виходжу зі студії. Можемо повечеряти?»

Скарлетт: «Я вже почала сумувати за тобою».

Я всміхнулася.

Я: «Я теж».

Скарлетт: «Тоді купи щось солодке. Я маю серйозні наміри з'їсти твою частину десерту».

Я засміялася просто посеред коридору.

Потім набрала:

«Буду за двадцять хвилин. Не смій їсти все без мене».

Скарлетт: «Нічого не обіцяю, кохана».

Я поклала телефон у кишеню й вийшла надвір.

Уперше за весь день мені не хотілося поспішати назад до студії.

Мені хотілося додому.

До неї.

Я почала помічати відсутність Медісон у дрібницях.

У порожній чашці на столі, яку раніше вона забирала до раковини.

У тиші квартири ввечері.

У повідомленнях, які тепер приходили між робочими сесіями, а не тоді, коли вона просто згадувала про мене.

Вона ніколи не забувала написати.

Ніколи не ставала холодною.

Коли ми зустрічалися, вона обіймала мене так само ніжно, як раніше.

Але тепер її життя мало інший ритм.

І я боялася, що одного дня цей ритм стане для неї настільки природним, що я перестану в нього вписуватися.

Це було несправедливо.

Я знала.

Медісон не зробила нічого поганого.

Вона отримала можливість, про яку мріяла, і скористалася нею.

Я сама просила її не відмовлятися від власних бажань заради наших стосунків.

А тепер, коли вона саме так і вчинила, мені доводилося боротися із власною невпевненістю.

Я стояла біля кухонної стійки й розкладала їжу по тарілках, коли почула, як відчинилися двері.

— Я вдома! — гукнула Медісон.

Я усміхнулася, навіть не встигнувши обернутися.

— Ти принесла десерт?

— Добрий вечір тобі теж.

Вона підійшла ззаду, обійняла мене за талію й поцілувала в шию.

Я заплющила очі.

Ось воно.

Те, за чим я сумувала.

Не гучні зізнання.

Не обіцянки.

Просто її руки навколо мене.

— Привіт, — прошепотіла я.

— Привіт, красуне.

Я повернулася до неї.

— Ти втомилася?

— Трохи.

— Тоді сідай. Я все приготувала.

Медісон подивилася на стіл.

— Ти приготувала вечерю?

— Не дивися на мене так, ніби я щойно побудувала космічний корабель.

— Я просто намагаюся зрозуміти, чи не сталося чогось, про що мені потрібно знати.

Я вдарила її рушником по руці.

Вона розсміялася.

Ми сіли вечеряти.

Медісон розповідала про нову композицію, яку вони почали розробляти в студії. Про вокалістку, з якою вона познайомилася. Про звукорежисера, який міг визначити несправний кабель на слух.

Я слухала.

Ставила запитання.

Щиро раділа її успіхам.

Але десь усередині мене повільно прокидалося почуття, якого я соромилася.

Ревнощі.

Не до іншої людини.

До її нового життя.

До світу, у якому вона знаходила щось важливе без мене.

І я не знала, як про це сказати, не зіпсувавши вечір.

— Скарлетт?

Я підняла голову.

— Що?

Медісон уважно дивилася на мене.

— Ти вже п'ять хвилин не їси.

Я подивилася на тарілку.

— Я задумалася.

— Про що?

Я могла сказати, що ні про що.

Могла усміхнутися й перевести розмову на іншу тему.

Але хіба саме цього я не боялася найбільше?

Що колись ми почнемо приховувати свої справжні почуття, бо вони здаватимуться надто незручними?

Я відклала виделку.

— Мені трохи страшно.

Медісон одразу стала серйозною.

— Через що?

Я вдихнула.

— Через те, що твоє життя змінюється.

Вона мовчала, дозволяючи мені продовжити.

— Я дуже рада за тебе. Справді. Я хочу, щоб ти займалася музикою, щоб у тебе все виходило, щоб ти зустрічала людей, які допоможуть тобі стати кращою.

Я опустила погляд.

— Але іноді я думаю, що одного дня ти прокинешся й зрозумієш, що в тебе є цілий світ, у якому я тобі більше не потрібна.