19

У понеділок я тричі змінювала одяг, двічі переписувала листа, якого ще навіть не збиралася надсилати, і щонайменше сім разів перевіряла адресу музичного лейблу.

До четверга залишалося три дні.

Три дні до зустрічі, про яку я мріяла, відколи вперше записала власну пісню.

І тепер, коли ця зустріч справді мала відбутися, мені хотілося сховатися під ковдрою й ніколи звідти не виходити.

— Ти знову дивишся на цей лист? — запитала Скарлетт.

Вона сиділа на моєму ліжку, схрестивши ноги, і спостерігала за мною з виразом обличчя людини, яка вже давно зрозуміла, що я збожеволіла.

— Я перевіряю деталі.

— Ти перевірила їх одинадцять хвилин тому.

— А раптом щось змінилося?

— Наприклад?

— Час зустрічі. Адреса. Ім'я людини. Вимоги до одягу. Можливо, вони раптом вирішили, що не приймають людей, які носять кросівки.

Скарлетт засміялася.

— Якщо вони відмовляться від тебе через кросівки, я особисто спалю їхній офіс.

Я подивилася на неї.

— Ти не можеш спалити офіс.

— Я можу дуже переконливо на нього дивитися.

Я не втрималася й усміхнулася.

Вона вміла робити це зі мною. Навіть коли я була настільки напружена, що хотілося розібрати власні нерви на окремі деталі й перевірити, яка з них працює неправильно.

Скарлетт підвелася, підійшла до мене й забрала телефон.

— Гей!

— Досить.

— Поверни.

— Через п'ять хвилин.

— Це моя власність.

— А це моє право захищати свою дівчину від самознищення.

Вона поклала телефон на полицю й обійняла мене зі спини.

Я сперлася на неї.

— А якщо він запитає, чого я хочу від музики, і я не знатиму, що відповісти?

— Тоді скажеш, що хочеш створювати музику, яка змушує людей відчувати щось справжнє.

Я повернула голову.

— Це звучить так, ніби я збираюся врятувати людство одним альбомом.

— Ти можеш почати з одного слухача.

— З тебе?

— Очевидно.

Я розсміялася.

Скарлетт поцілувала мене в щоку.

— Медісон, послухай. Ти не зобов'язана приходити туди з готовим планом на наступні десять років. Це не співбесіда на посаду генеральної директорки Всесвіту.

— Шкода. Я вже придумала, як називатиметься мій кабінет.

— «Місце, де Медісон нарешті перестає хвилюватися»?

— Занадто довго.

— «Кабінет пані Паніка».

Я розвернулася й штовхнула її в плече.

Вона засміялася та поцілувала мене.

Я хотіла затримати її біля себе ще трохи, але телефон на полиці знову завібрував.

Скарлетт глянула на нього.

— Якщо це знову повідомлення від Джуліана, я відповім за тебе.

— Навіть не думай.

Я забрала телефон.

Це було повідомлення від Ітана.

Ітан: «Ти ж пам'ятаєш, що завтра у вас репетиція? І що ти обіцяла принести нову версію композиції?»

Я заплющила очі.

— Що тепер? — запитала Скарлетт.

— Я забула про репетицію.

Вона кілька секунд мовчала.

Потім почала сміятися.

— Ти забула про репетицію?

— Не треба повторювати це так, ніби я скоїла злочин.

— Ти готуєшся до зустрічі з музичним лейблом і забула про університетську репетицію.

— Саме тому я й люблю тебе. Ти вмієш описати катастрофу з максимальною точністю.

Вона поцілувала мене в чоло.

— Ходімо працювати. Ти ще встигнеш зробити все, що задумала.

Я глянула на неї.

— Ти залишишся?

— Якщо ти не змушуватимеш мене слухати одну й ту саму демоверсію сорок разів.

— Тридцять дев'ять.

— Домовилися.

І ми повернулися до музики.

Я почала розуміти, що підтримувати людину — це не завжди означає знати, що їй сказати.

Іноді це означає сидіти поруч, поки вона сперечається із власним записом.

Іноді — нагадувати поїсти.

А іноді — мовчати, навіть коли дуже хочеться запропонувати рішення.

Медісон була талановитою. Я знала це ще до того, як почула її першу пісню. У ній було щось особливе: вона могла взяти звичайну фразу й зробити так, що та звучала як зізнання, яке людина приховувала роками.

Але її талант не означав, що вона не мала права боятися.

І я не хотіла перетворюватися на людину, яка почне вимагати від неї бути сміливою тільки тому, що бачить у ній можливості.

Я дивилася, як вона працює над композицією, і думала про власний виступ.

У суботу я мала заспівати мамину пісню.

А потім — свою.

Ще кілька тижнів тому я не могла навіть уявити, що добровільно вийду на сцену перед незнайомими людьми.

Тепер я хотіла цього.

І все одно боялася.

Можливо, страх ніколи не зникає повністю.

Можливо, він просто перестає бути єдиною причиною, через яку ти приймаєш рішення.

— Скарлетт?

Я підняла голову.

Медісон дивилася на мене з-за ноутбука.

— Ти вже хвилин п'ять дивишся в одну точку.

— Я думаю.

— Це небезпечно.

— Ти жахлива.

— А ти відволікаєшся.

Я підсунулася до неї й поцілувала в щоку.

— Я просто думаю, що хочу зробити для тебе щось особливе перед четвергом.

Вона насупилася.

— Наприклад?

— Не знаю. Вечерю. Квіти. Можливо, маленьке побачення.

— Скарлетт, мені не потрібно, щоб ти організовувала свято навколо мого прослуховування.

— Я не організовую свято.

Вона підняла брову.

— Ти щойно сказала про квіти.

— Квіти можуть бути звичайними.

— Ти колись бачила, як ти плануєш щось «звичайне»?

Я засміялася.

Вона взяла мою руку.

— Мені буде достатньо, якщо ти просто будеш поруч. І якщо не сприйматимеш мою зустріч як подію, яка визначить усе моє майбутнє.

Я подивилася на неї.

— Ти маєш рацію.

— Знаю.

— Не ставай самовпевненою.

— Запізно.

Я нахилилася й поцілувала її.

— Добре. Тоді в четвер я просто буду поруч, якщо ти захочеш поговорити після зустрічі.

— Саме цього я й хочу.

Я стиснула її пальці.

І вперше за довгий час мені не захотілося нічого додавати.